Олена Івановська: Україна потрапила під вплив пропаганди РФ ще три сотні років тому
У червні цього року Національний перелік нематеріальної культурної спадщини України поповнився ще 21 елементом. Мінкульт додав до нього традиційне харківське коцарство, новорічну традицію буковинського маланкування, знання і практики приготування і споживання біляївської рибної юшки та інші.
Українці так чи інакше помічають ці елементи, коли подорожують – часто із розповідей гідів, коли ті згадують на екскурсіях "родзинки" регіонів. А між тим все це разом формує багату і глибоку українську культуру. На жаль, багато хто у світі почув про неї саме на тлі трагічних подій – війни Росії проти України.
Що таке нематеріальна культурна спадщина України, як вона зараз допомагає боротися під час російського вторгнення, TRAVEL РБК-Україна розповіла Олена Івановська – фольклористка, докторка філологічних наук, професорка кафедри фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка і членкиня ГО "Український інститут культури" під очільництвом Євгена Клопотенка. Весь минулий рік її команда боролася за те, щоб борщ на світовому рівні нарешті визнали українським і внесли до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
"Багато хто думає, що традиційна культура – це лише пісні на призьбі"
– Пані Олено, чимало українців знають про петриківський розпис, косівську кераміку, але багатьом список подібних елементів продовжити важко. В чому причина?
Причин декілька: недостатні знання, брак фахівців – фольклористів, етнокультурологів, етнографів, імперські/радянські стереотипи про те, що українська культура – це шароварщина. На всеукраїнському рівні, як мені здається, раніше документувати ці елементи було складно через велику забюрократизованість. А зараз головна перепона – війна.
Ще вищий рівень – список об'єктів ЮНЕСКО – річ надзвичайно клопітна, що потребує спеціальних знань, ресурсів, зокрема і матеріальних, і часових.
Фото: Олена Івановська: Українці за допомогою пісні долали психологічні травми в воєнні та повоєнні часи (Олексій Плиско, надане РБК-Україна)
У місцевих громадах є ентузіасти, є бажання популяризувати свої локальні об'єкти НКС, що привертають увагу туристів. Але часто для цього у них немає фахових знань. Та й мало хто візьме на себе місію робити це безоплатно.
Переважно цим займаються сподвижники-патріоти свого краю, які готові витрачати на такий процес багато сил. Наприклад, такі як відомий шеф-кухар і блогер Євген Клопотенко. Завдяки своїм комунікативним навичкам, організаційному таланту зумів зорганізувати роботу людей і в кабінетах, і, як то кажуть, "в полях" для ефективної роботи з документуванням здавалось би такого всіма знаного і шанованого елемента НКС, як український борщ. А між тим – це більше, аніж три роки праці…
А працювати можна багато над чим. Деякі країни Європи вже давно сказали: "фольклор вмер". Але не для українців. Питомо національна культура багата на фольклорну спадщину, яка і сьогодні в активі (в нашому розумінні фольклор – це нематеріальна культурна спадщина). На жаль, багато хто думає, що традиційна культура – це лише пісні на призьбі. Але навіть ті ж "пісні на призьбі" важливі. Особливо сьогодні. Українці за допомогою пісні долали психологічні травми в воєнні та повоєнні часи.
"Весь минулий рік ми тільки те й робили, що доводили, що борщ – наш"
– До слова, цього літа ЮНЕСКО внесла український борщ до списку нематеріальної культурної спадщини. Яка робота за цим стояла?
Це було питання ідеологічне і стратегічне. Це робота команди, яка шукала докази того, що борщ таки наш (ГО "Український інститут культури"), та носіїв традиційних знань у всіх регіонах України (зокрема, окупованих територій), котрі ділилися локальними варіантами борщу. Уже факт того, що традиція є спільною для всієї України у її варіантному оприявленні – переконав світову спільноту в тім, що борщ таки – наш.
А опонентами були лише наші вороги і в сенсі культури також – росіяни, вони ж бо стільки років казали, що це їхня страва. Весь минулий рік ми тільки те й робили, що доводили, що борщ – автохтонна традиційна страва українців. І для цього, зокрема я "перевернула", серед іншого, всю пов'язану із цим топоніміку. Бо історичні назви населених пунктів – це хороший доказовий матеріал.
Фото: Борщ у керамічному посуді із хлібом та сіллю у селі Полтавської області України (wikipedia.org)
Лексема "борщ" у нас фігурує вже понад 8 сторіч. Наприклад, ще на початку 12 сторіччя вже існував населений пункт "Борщів" (тепер Баришівський район). А у російських полях такий топонім з'являється лише у 18-му сторіччі.
В Україні, крім буденних приготувань, борщ – це досі ритуальна страва (поминальна тризна, Святвечір, особливий борщ-"сигнал" початку посту та ін.). Важливий аргумент на нашу користь – частотність вживання цього поняття в корпусі української народної уснословесності, зокрема в приказках, прислів’ях, обрядовому фольклорі. Натомість ця лексема у російських відповідниках фігурує тільки в одиничних випадках. Завдяки невтомній енергії Євгена, відповідальній праці учасників проекту (а це сотні людей на місцях), ми маємо успішний результат.
"Нам нав'язали, що українська культура – це суцільна шароварщина"
– Як культура допомагає зрозуміти, що ми з росіянами – різні народи?
Тут треба зрозуміти, які основні ознаки елемента культурної спадщини. По-перше, він має транслювати традиційний смисл. В нашій культурі це воля, земля, бог. Дехто каже, що ми з росіянами брати. Щоб зрозуміти, що це не так, можна навіть просто почитати фольклорні тексти – казки, легенди. Аналітики фольклорних текстів упевнені, що концепт Воля у нас в традиції. Раболіпність і запопадництво ніколи не були характеристиками українців. Ми не впокорюємося цареві.
Візьміть хоча б казку про Кирила Кожум'яку. В російському варіанті він погодився стати на двобій зі змієм, тільки "когда царь-батюшка велел". В Україні ж він пішов на це, лише коли його попросили діти. В наших культурних текстах панує вірування у захисну силу Предків, з ним переплітаються релігійні вірування пізніших часів, зокрема і християнство.
Другий елемент – Земля. Є кочівництво, а є осілий спосіб існування. У нас превалює осілий спосіб, і земля для українців – найбільша цінність. За фольклорними текстами ми бачимо, що у нашого північного сусіда цінності інші.
Треба розуміти, що під жорна пропагандистської машини Росії ми потрапили більш ніж три сотні років тому. Звісно, тоді не було інтернету, відео, соцмереж. Але вплив пропаганди був.
Приміром, нам нав'язали, що українська культура – це суцільна шароварщина. Стереотип про шаровари сильно розвинувся за СРСР. У будинках культури тоді дозволили відкривати аматорські колективи. Вишита спідниця кольору ультрамарин, бабусі з вінками... Такий собі "веселий цвинтар".
Фото: Косівська кераміка (wikipedia.org)
На жаль, це і досі сидить у головах багатьох. А робилося це навмисно, щоб спотворити культурний факт, і на цих симулякрах виросли вже цілі покоління. Натомість нам треба демонструвати справжню народну традицію. Це також стратегічне питання, що потребує потужного матеріального і, головне, інтелектуального та творчого ресурсу.
Необхідна державна підтримка вже існуючих освітніх програм ("Фольклористика", "Етнокультурологія", "Етнологія"), грамотна подача етнокультурного контенту в ЗМІ (експертна оцінка), запровадження на всіх освітніх рівнях і, актуальний на сьогодні аспект, – уведення інформації про НКС України до спеціального запитальника людям, котрі претендують на отримання громадянства України.
– Але під час війни це вкрай складно робити.
Так. Але війна – це також саме той час, коли якраз і треба цим займатися, причому йти до цього семимильними кроками. Щоб показати світу нашу унікальність і головне – самим розумом і серцем усвідомити, хто такі українці.
"Артефакти нашої спадщини в найтемніші часи допомагали нам триматися купи"
– Як наша спадщина зараз допомагає боротися з ворогом під час російського вторгнення в Україну?
Вона як мінімум допомагає багатьом зрозуміти, що українці і росіяни - це різні народи. Це потужний засіб боротьби із ворогом, який руйнує тезу про "братів", яких треба повернути в "колибєль народов". Фольклорна спадщина дає розуміння: хто ми, яка наша ментальність, наші звичаї. Це спосіб отримати інформацію від наших Предків і залишити свої знання своїм нащадкам.
Існування української державності та українського культурного поля Росія стільки разів ставила під сумнів! І створювала такі нестерпні умови, щоб українці забули, якого ми роду-племені. Це все робилося для того, щоб поглинути і знищити все українське. Ми переживали сильні катаклізми.
Росіяни постійно перекручували смисли, проте культурна спадщина дозволила нам самозберегтися і не забути свою ідентичність.
Артефакти нашої спадщини в найтемніші часи допомагали нам триматися купи. Та ж материна колискова, вишита сорочка, стрілецькі пісні.
Пісня – це та психотерапія, яка не давала нашим предкам у Першу та Другу світові війни не зійти з глузду, дає сили нашому воїнству і сьогодні долати ворога та залишатися людьми.
Культурна спадщина допомогла нам зберегти мову. Адже мову стільки разів забороняли, і Росія називала її "молороссийским наречием". Хоча знаний широким загалом як російський лінгвіст Володимир Даль був родом з України, з Лугані (стара назва Луганська), мав літературний псевдонім Козак Луганський, що має фольклористичний спадок.
Козацькі пісні Дніпропетровщини – ще один елемент Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України. На фото - листівка Амвросія Ждахи 1911—1914 років, присвячена козацькій пісні "Ой на горі та й женці жнуть" (wikipedia.org)
Саме він першу редакцію свого словника, добре відомого сьогодні як "Толковый словарь живого великорусского языка" публікував під назвою "Толковый словарь великорусского наречия русского языка". Отож про первинність чи другорядність мови, її фенорменальність чи ні – ці питання допоможе остаточно з’ясувати та спростувати імперські міфи зокрема і завдяки НКС.
На часі новий воєнний фольклор, і "друге життя" з'явилося у стрілецьких пісень. Всі чули "Ой у лузі Червона Калина", яку заспівав у перші дні повномаштабної війни в центрі Києва Андрій Хливнюк, а згодом її зіграли Pink Floyd. Це фольклор спротиву, який жив раніше і переосмислюється через війну знову.
Зараз наші воїни світла звертаються до давніх текстів, переосмислюють їх. Фольклор – на те й фольклор, щоб активно ретранслювати традиційні смисли, примножуючи й актуальні. Саме так він живе. Це постійний комунікативний процес, це "розмова" між минулими та грядущими поколіннями устами нинісущих.
Стрілецькі, козацькі, пісні УПА – зараз вони лунають у новітній інтерпретації. Взяти хоча б марш "Ой на горі та й женці жнуть". Вона належить до історичних козацьких пісень. Ймовірно, вона виникла у 17 сторіччі. Зараз вона знову звучить, вже на сучасних музичних платформах.
– Чи можна сказати, що зараз під час війни з'являються нові елементи культурної спадщини?
Щоб це визначити, мають пройти десятки років. Зараз ми цього зрозуміти не можемо. Смисли, які ми несемо, мають засвоюватися тими, хто в будь-якій точці світу стоїть на засадах загальнолюдських цінностей. Так було і з монострофою "путін - х**ло", і далі – "ла-ла-ла-ла…". Не знаю, чи збережеться цей елемент десятки років: навряд чи її передаватимуть від батька до сина, бо там є нецензурна лексика. Але, принаймн, це точно вже один із символів нашого спротиву ворогу і символ боротьби, яку зараз веде Україна.
Нагадаємо, у Міжрічинському парку знову проводять екскурсії.
Також у Чернігові вперше з початку повномасштабної війни почали відновлювати самобутню дерев'яну архітектуру.