Автор перших українських грошей, батько кубізму у скульптурі, перша жінка-кінодокументалістка, дизайнерка, яка вдягала Кетрін Хепберн, Грету Гарбо та інших кінодів. Мало хто здогадається, про кого йде мова. Хоча кожна ця людина залишила свій слід в культурі України, а дехто - і світу.
До 29 березня на Центральному залізничному вокзалі у Києві працює інтерактивна виставка-подорож Ukraine WOW, яка організована "Укрзалізницею" і агентством Gres Todorchuk. За три з половиною місяці на ній побувало понад 300 000 людей - це найбільш відвідувана виставка в історії України. Гості дізналися сотні вау-фактів про нашу країну та неймовірних українців. Саша Косенко спеціально для Styler розповіла історії деяких з них.
Всесвітньо відомий митець, один із засновників кубізму в скульптурі, чиї твори зберігаються у головних музеях та галереях світу. У 1910-му Олександр Архипенко брав участь у Паризькому "Салоні Незалежних" на рівні з Малевичем і Пікассо. Тоді ж став першим українським художником, чия виставка робіт об’їхала Західну Європу. А через десять років уже був першим українцем серед учасників Венеційської бієнале. Архипенко покинув рідний Київ, щоб потрапити до Америки. Там він став легендою. У 1933 році в Чикаго відбулася Всесвітня виставка "Століття прогресу". Для робіт Архипенка відвели цілу залу. Україна вперше була представлена окремим павільйоном на такому рівні.
Також в Америці Архипенко зацікавився кінематографом і придумав "рухомий живопис" - "архипентуру". Це механізм, за допомогою якого можна змінювати зображення на полотні, що складається із нарізаних та підсвічених смуг. Сьогодні за цим принципом у світі працюють рекламні білборди. Цікаво, що до малювання митця підштовхнула дитяча травма. Одного разу він потрапив в аварію на велосипеді. Лікарі хотіли ампутувати ногу, але мама не дозволила. Хлопчик лежав у ліжку майже рік, і за цей час навчився малювати. Все життя він був вдячний мамі за порятунок, і в своїх роботах найчастіше зображував жінок.
На Ukraine WOW для робіт Олександра Архипенка відведено окрему нішу
Одна з перших жінок-кінодокументалісток, фотограф і письменниця родом зі Львівської області. Софія подорожувала різними куточками світу - Марокко, Індокитай, Індонезія, Єгипет, Балі, Таїті, Нова Зеландія, Австралія - та привозила звідти сенсаційні фото- та кінорепортажі про життя тубільців. Мешканці острова Бора-Бора прозвали Софію "Теурою", тобто червоною пташкою. Вона була однією з перших, хто з’явився там із камерою. Щирість і добродушність допомагали жінці потрапляти у місця, закриті для європейців, зокрема святині та приватні оселі. Вона знімала те, що суворо заборонялося іншим чужинцям. Софія володіла французькою, італійською і навіть мовою жестів, або, як вона її називала, "миґами".
П’ятнадцять років Яблонська прожила в Китаї, де познайомилася і вийшла заміж за француза Жана Удена. Разом виховували трьох синів. Вона називала чоловіка Іваном, годувала родину галицькою їжею та навчала українських слів. А ще заохочувала китайців вишивати рушники, ласувати українським борщем та доїти корову. Після війни у 1950 році родина переїхала до Франції. Там Софія захопилася архітектурою і дизайном: за власним проєктом побудувала віллу, сама її облаштувала і декорувала. У дизайні використала й українські мотиви. Вийшло так добре, що почала проєктувати на замовлення. Один із її будинків місцева комісія архітекторів визнала художньою цінністю.
Художник-графік, ілюстратор багатьох книг, автор перших українських грошей та поштових марок, проєктів державного герба та печатки української держави, засновник та ректор Української академії мистецтв. Нарбут вважається батьком "українського стилю" у графіці, що задав тон наступним поколінням художників ХХ століття. Саме він придумав зобразити на гривнях тризуб.
Та головним досягненням майстра є перша "Українська абетка" 1917 року. Це тринадцять аркушів із літерами "Б", "В", "Г Ґ", "З", "И І", "К", "Л", "М", "Н", "О", "С", "Ф", "Ч". В абетці проявляється не лише технічна віртуозність майстра, а й відлуння барокових орнаментів, традиції української рукописної книги, знання європейської школи шрифту і навіть гумор. Спочатку Нарбут створював абетку двомовною і підбирав слова так, щоб писалися однаково російською і українською. Та потім зробив суто український варіант: перемалював окремі літери і перейменував "медвідя" на "ведмедя". Художник прожив 34 роки і встиг зробити лише 15 літер.
На Ukraine WOW "Українська абетка" Георгія Нарбута представлена майже у повному варіанті
Киянка Валентина Саніна-Шлеє створювала вбрання для Кетрін Хепберн, Грети Гарбо, Полет Годар, Марлен Дітріх та інших кінодів і представниць вищого світу. Її будинок моди Valentina в Нью-Йорку проіснував близько тридцяти років і вважався класикою американського дизайну. У двадцяті модними були короткі стрижки, тонкі хлоп’ячі фігури та прямі сукні з заниженою талією. Але Валентина надавала перевагу довгим приталеним сукням із широкими рукавами, звабливим декольте й неповторними деталями. Її відчуття прекрасного спричинило революцію у світі моди: невеличка майстерня Валентини згодом перетворилася на один із найзнаменитіших будинків моди в США.
Все почалося у Севастополі в роки громадянської війни, коли Валентина познайомилася з Георгієм Шлеє, який згодом став театральним антрепренером і мільйонером. За легендою, вона сиділа на вокзалі з вузликом і не знала, куди податися. До неї підійшов чоловік і запитав, кого вона чекає. "Нікого", - зізналася жінка. Невдовзі вони побралися і вирушили до Греції, де Валентина закохалася в античність і почала шити для себе сукні в античному стилі. Потім були Італія та Франція: Валентина пробувала себе у кіно, виступала на сцені й так само шила собі костюми. Врешті-решт подружжя переїхало до Нью-Йорка, де і з’явилася перша маленька майстерня "Валентина", а потім "Валентина і Соня". В 1928 році на знаменитій Медісон-авеню відкрився салон "Сукні Валентини", емблемою якого став кришталевий хрест. За час існування будинку моди близько двох тисяч жінок придбали там сукню. Моделі Валентини досі є предметом гордості музеїв і приватних колекцій. Їх носили десятиліттями, вони були ніби поза часом. Сама модельєр казала про це так: "Ший з розрахунком на ціле століття. Забудь, який на дворі рік".
Усе життя Поліна Райко присвятила роботі на землі - в колгоспі та на власному городі в містечку Олешки Херсонської області. А в 69 років почала малювати фрески на стінах та стелі семикімнатного будинку, літньої кухні, на паркані, на електричних дротах і навіть на вимикачах. До творчості її привела особиста трагедія: спочатку в автокатастрофі загинула донька, потім не стало чоловіка і потрапив до тюрми син. Аби подолати тугу, Райко малювала і співала у порожній хаті. За п’ять років вона вкрила живописом усі стіни й стелю. Зображення фантастичних істот - леопардів-сов, птахів, риб - у неї перемежаються з портретами людей: чоловіка на тому світі з новою вудочкою, яку він мріяв купити; рідних на весіллі; Богоматері з дитиною та янголів.
Після смерті художниці її будинок придбало подружжя з Канади, щоб перетворити його на музей. Невідомо, скільки ще протримається оригінальний розпис, адже мізерної пенсії Райко вистачало лише на дешеву фарбу, якою покривають підлогу та двері.
На Ukraine WOW художники з Благодійного фонду імені Поліни Райко відтворили неповторні малюнки у хаті-мазанці