"У ліжку з ведмедем". Вийшла книга, яка розкриває важливі деталі відносин Росії з країнами-сусідками

Уривок з книги

Сіль Бахмута та кінець "тихого" Дону

…Саме тоді, коли пам'ятники, маркери імперської величі, встановлювали в Києві та Новогороді, свій монумент з'явився і в столиці Війська Донського - Новочеркаську. Автором скульптури був той самий безвідмовний Михайло Микешин. А ось вибір героя багатьох міг би здивувати. На берегах Дніпра, пригадаймо, вшанували Богдана Хмельницького. На берегах Волхова - усіх головних персонажів офіційної історії, починаючи з Рюрика. А на Дону - Єрмака Тимофійовича. Того, який приєднав до Московії... так, Сибір.

Часом, коли Дін відігравав особливу роль в історії цієї держави, цілком слушно вважають XVII - початок XVIII сторіччя. Але запам’ятався він як "бунтівлива доба" - "бунташный век" російською. Повстання донських козаків і справді спалахували одне за одним. Проте ідея ставити в Російській імперії пам’ятники їхнім ватажкам навряд чи отримала б схвалення в Петербурзі. Адже царі у своїх грамотах іменували цих ватажків не інакше як "злодіями", що зазіхали на "священну" монаршу владу. Та й кому персонально могли поставити пам'ятник? Івану Болотникову?

Степану Разіну? Василю Усу? Кіндрату Булавіну? Все ж краще Єрмаку - хоч той уславився звитягами аж за Уралом…

Обкладинка книги "У ліжку з ведмедем" (фото: пресслужба)

Здавалося б, до чого тут Сибір? Навіть якщо Єрмак і був донцем, хоч підстав для сумнівів у цій версії задосить... Однак тут, як у відомому анекдоті, "цікаво було б почути зустрічну пораду". Якому іще історичному діячеві з місцевих вихідців могли поставити монумент, що мав би засвідчити вірність краю володарям Росії?

Інша справа - радянські часи. Тоді бунтівників проголосили героями, "борцями за народне щастя". І пам'ятник Кіндрату Булавіну таки з’явився. У 1971 році його встановили в центрі... Бахмута. Тепер це місто відоме в усьому світі як місце чи не найзапекліших боїв нинішньої війни українців проти російської агресії. Але триста років тому Бахмут мав цілком мирну репутацію й славився насамперед соляними джерелами. Їх на місцевій річці саме наприкінці XVII сторіччя відкрив торський козак Омелян Бірюков. Місто, власне, й зростало як поселення солеварів із козаків Ізюмського слобідського полку.

Людина непосвячена і тут може здивуватися: а який стосунок до українського міста має Булавін, який очолив повстання за свободу хай і близького, але сусіднього краю? І як дозволили встановити пам'ятник сепаратисту? Щось не пам’ятаємо ми радянських монументів іншим "незалежникам". Ані Тадеушу Костюшку, ані Івану Мазепі... Між іншим, Мазепа був сучасником Булавіна, і коли той бився з військами Петра I, гетьман ще не наважувався оголосити про розрив із Росією.

Але в радянських підручниках про боротьбу за свободу Дону зазвичай і не згадували. У них "підпільник Кіндрат" проходив, так би мовити, по "класовій" статті. Бо вважали його ватажком "селянського повстання" чи навіть "селянської війни" - в одному ряду зі Степаном Разіним та Омеляном Пугачовим.

З офіційною версією, щоправда, і радянські історики погоджувалися не всі. З часом повстання Булавіна навіть тихо позбавили статусу "селянської війни". Бо ватажок, як з'ясувалося, не закликав ані до скасування кріпацтва, ані до здійснення ще якихось "віковічних мрій селянства".    

Власне, і походив він аж ніяк не з кріпаків. Його батько, Опанас Булавін, належав до верстви "синів боярських", тобто дрібних дворян, а потім переписався в рейтари. Мешкав Опанас спочатку в Салтові (нині Старий Салтів під Харковом, саме там і народився Кіндрат), і лише згодом переселився до земель Війська Донського. І став там не просто козаком, а отаманом, очільником громади Трьохізбенської станиці - зараз це Трьохізбенка на Луганщині. У цьому селищі, між іншим, встановили ще один пам’ятник його сину-бунтівнику.

Кіндрат Булавін до Бахмута вперше прибув у 1703 році - і зовсім не з революційною, а з куди приземленішою, якщо не сказати меркантильною, метою. Бо донці теж зацікавилися соляним виробництвом. Та вирішили прибрати його до своїх рук. На чолі цього походу й став Булавін - як "похідний отаман" (так тоді іменували "польових командирів").

Нападникам вдалося не лише захопити фортецю Бахмут та промисли, а й налагодити власне виробництво солі. Ізюмці, яких так безпардонно позбавили джерела доходів, поскаржилися "нагору" - і білгородський воєвода за царським указом підтвердив їхні права.

Проте спробу полковника Лаврентія Шидловського відновити "статус-кво" Булавін відбив зі зброєю в руках.

Урядовці скористалися цим, щоб позбавити права користування промислами обох учасників суперечки. Та конфіскували солеварні на користь державної скарбниці (формально залишивши територію за Ізюмським полком).

Фортеця Бахмут і печатка бахмутських солеварів (ілюстрація з книги)

Вилучати майно до Бахмута азовський губернатор Федір Апраксін відправив воронезького дяка Горчакова. Але Булавін і цього разу не знітився - взяв дяка під варту і відправив назад. Лише після того, як наказ підкоритися царській волі надіслав йому особисто очільник Війська Донського Лук'ян Максимов, запальний "польовий командир" відступив і "здав командування". Щоправда, самі промисли, за переказами, перед цим спалили.

Події в Бахмуті тоді здавалися якоюсь дрібницею. Адже Росія в цей час вела велику й надзвичайно виснажливу війну зі Швецією. Військові витрати важким тягарем лягали на підданих царя. І питання було не лише в грошах. Кріпаків гнали на будівництво каналів, фортець та заводів, де вони працювали в каторжних умовах. А що більше вояків гинуло в битвах, то більше було потрібно нових солдат. Недивно, що мешканці "глибинної" Росії (не тільки й не стільки селяни - за офіційними звітами переважали саме "посадські люди") тікали від солдатчини й примусової праці світ за очі. Найпривабливішими для них були південні, "козацькі" землі - Слобожанщина, Запоріжжя й Дін.

Втікачі сподівалися на давнє неписане правило "з Дону видачі немає", але влада на нього зважати не збиралася. Якісь права визнавали лише за "старожилами", а от усі інші називалися "новоселами" й підлягали поверненню. У 1707 році для "наведення ладу" на півдні Петро I спрямував військо на чолі з Юрієм Долгоруковим. Близько тисячі солдатів під його командування пройшлися спочатку Доном, а потім рушили за течією Сіверського Дінця, де втікачів було найбільше (в одному з поселень виявилося, що "старожилів" вдесятеро менше, аніж "новоселів").

Булавін, який на той час мешкав у "батьківській" Трьохізбенці, що лежала просто на шляху карателів, розумів: йому пригадають не так походження (він належав до "старожилів"), як зухвале поводження із царськими посланцями.Тому вирішив діяти на випередження - і нанести контрудар зненацька.

Булавінці дочекалися, коли непрохані гості зупинилися на ночівлю в Шульгинському містечку (нині Шульгинка на Луганщині), напали на них і перебили всіх офіцерів на чолі з самим Долгоруковим.

Розгром був настільки несподіваним, що повідомлення про те, що командувача "схопив Кіндрат", у Москві спочатку просто не зрозуміли. А після того, як прийшла звістка про загибель Долгорукова, почали так називати будь-яку наглу смерть.

Ми не знаємо достеменно, якими насправді були мотиви Булавіна: ненависть до московської влади, яка нуртувала в підпіллі і якої раніше він ніяк не виявляв, чи все ж таки персональна образа за "бахмутську історію", коли урядовці просто зробили його крайнім. Але ж іноді й чисто особисті емоції мають великі суспільно-історичні наслідки - згадаймо хоча б біографію Богдана Хмельницького. Хай там як, але після розправи з Долгоруковим Булавін вмить перетворився на "ворога держави". І шляху назад в нього вже не було.

Зараз події трьохсотрічної давнини нагадують зовсім близьку до нас історію бунту іншого "польового командира". Деякі паралелі з "пригожинським бунтом" і справді вражають, але й різниця між цими випадками не менш суттєва. Булавін так само був ображений на верховну владу, він також намагався врятуватися від неминучої, здавалося б, розправи, але він був ближчим до мас, його заклики до справедливості видавалися набагато щирішими, зрештою він не став зупинятися, квапливо здавати своїх спільників і таки боровся до кінця. Якщо в Євгена Пригожина й був "булавінський" потенціал, він його не використав.

Показово, що верхівка Війська Донського поквапилася від Булавіна відмежуватися. Зібрані нею козацькі загони за допомогою калмицького ополчення вже за місяць розбили бунтівників та змусили їхнього ватажка тікати. Булавін знову опинився в Бахмуті - але тепер вже не як завойовник, а як шукач допомоги. А звідти, за підтримки запорожців і кримців, рушив на Січ.