5 звичок з часів СРСР, які досі псують нам життя

Відкладати усе найкраще на потім

Радянські люди не мали постійного доступу до нових речей і переважно жили в очікуванні гірших часів. Тому усе найкраще відкладали на потім. Іноді це доходило до маразму - нові сервізи десятиліттями стояли у сервантах на показ, а кави/чаю з них так ніхто й не пив.

Такий режим "відкладання на потім" торкався усіх сфер - найкращі цукерки ховали для чаювання гостей, які могли й не прийти, модний одяг носили лише на великі свята, а меблі покривали пледами чи плівками, аби ті довше залишились новими.

Дефіциту у нашій країні давно нема, але люди продовжують жити за давньою схемою й передають ці звички новому поколінню, яке також іноді живе не тут і зараз, а чекає кращих часів.

Звичка все доїдати

Більшість з нас з дитинства привчені, що потрібно все доїдати до кінця. А ще - обов'язково навіть другі страви їсти з хлібом. Ця звичка спровокована також нестачею харчів у СРСР та бажанням надовго втамувати голод.

Також було заведено не переводити харчі - борщ їли протягом трьох днів, аж поки той не закінчиться. Іноді ризикували навіть їсти не дуже свіжі продукти, лиш би їх не викидати.

Вирішувати усе по блату

У совку належало скрізь мати "своїх" людей й усі питання вирішувати по блату. Якщо маєте знайомого комірника, то гарантовано отримаєте дефіцитний товар за окрему подяку.

Такий спосіб залагоджувати справи плавно перекочував у незалежну Україну й досі дехто навіть за дрібну послугу несе шоколадку чи каву, аби "підкріпити" дружні відносини.

Звичка носити вдома старі речі

Мало з того, що радянські постійно відкладали новий одяг на потім, так ще й взяли за звичку вдома носити речі, які варто було б уже викинути.

Домашній гардероб складався із розтягнутих треників і заношеного халата.

Перейматися думкою інших

Переконання, що чужа думка важливіша за власну - міцно засіла у голові радянської людини. Було заведено переживати, що ж подумають про неї колектив, сусіди, родичі.

Часто це призводило до того, що люди обмежували себе у словах чи вчинках, відмовлялись проявляти себе та жити вільно. Досі більшість з нас боїться осуду.

Нам пора позбуватись цих обмежень й ставити свою індивідуальність на перше місце. Але й не забувати, що ми не в праві тиснути на інших, вимагаючи діяти "як усі".