Світові війни за воду: хто у зоні ризику і чи загрожує це Україні

Головне:

• Як Росія використовує воду для тиску на Україну?
• Чому вода перетворилася на зброю у різних куточках світу?
• Де можуть початись повномасштабні війни через воду?
• Як посухи змушують цілі народи покидати обжиті землі та чим це загрожує їхнім сусідам?

Молодий вербовий ліс на місці водосховища поряд із Херсоном уже сягнув трьох метрів заввишки. Минуло лише два роки, відколи росіяни підірвали Каховську ГЕС, а ця катастрофа, найбільша з подібних Європі з часів Другої світової війни, вже докорінно змінила ландшафт та економіку пониззя Дніпра, поставила під загрозу водопостачання цілої низки українських міст.

Ця катастрофа стала черговим свідченням того, що Росія ладна іти на все задля досягнення своїх агресивних цілей щодо України. А також – важливим уроком. Для більшості українців вода є ресурсом, якого завжди вдосталь, однак навіть у помірному українському кліматі без неї майже неможливо вижити.

Водночас водні проблеми України напряму стосуються Африки та Близького Сходу. Зрошувальні системи Каховського водосховища забезпечували водою близько 584 тис. га сільськогосподарських земель. У 2021 році на них виростили 4 млн тонн зернових та олійних культур, які значною мірою йшли на експорт. Але після підриву Каховської ГЕС іригація практично зникла, тож урожаї тепер повністю залежать від опадів.

Зрештою, не треба забувати, що Росія та Білорусь контролюють витоки Дніпра, тож теоретично можуть спробувати обмежити стік, чи його забруднити. Зокрема, так було в серпні минулого року, коли у Сейм, притоку Дніпра російський завод скинув тонни амонійного азоту, фосфатів, марганцю.

Наслідки підриву Каховської ГЕС (фото: Getty Images)

У такій ситуації опинилася не лише Україна. По всьому світу є ціла низка річкових басейнів під контролем кількох держав. При цьому, в них регулярно виникає спокуса присвоїти собі ту воду, яка мала б надійти іншим. І чим більше у світі посух через зміни клімату, тим частіше трапляються такі ситуації. Води все менше, а потреби в ній ростуть – і для населення, і для поливу, зрештою для вироблення електроенергії. Тож "війни за воду" – давно вже не наукова фантастика, а світова реальність.

Індія та Пакистан – вода як засіб тиску

4 травня Індія перекрила шлюзи дамби Багліхар на річці Чинаб. Це одразу призвело до зниження рівня води нижче за течією - місцеві жителі вперше за багато років отримали змогу пройтися по руслу річки, а дехто навіть шукав монети та прикраси на оголеному дні.

А вже за три дні після закриття шлюзів ядерні Індія та Пакистан обмінялися ударами по військових об'єктах. До застосування ядерних боєголовок справа не дійшла, але масштаби зіткнення були серйозними. Хоч початкова причина загострення була пов'язана з терористичним актом, дуже швидко Індія, перекривши шлюзи, використала один зі своїх козирів – для Пакистану водна проблема є надважливою.

Чинаб є притокою Інду – однієї з найбільших річок у світі. Вона бере початок на території Індії, але головним чином протікає через територію Пакистану. А там ситуацію сприйняли дуже серйозно. Попри деяку плутанину з назвами, Інд для Індії є другорядним. Водночас Пакистан без цієї ріки зник би як держава.

В басейні Інду бере питну близько 90% населення країни – понад 170 мільйонів. Система Інду зрошує близько 90% сільського господарства, а в ньому працює третина населення. Крім того, ГЕС на Інді генерують п'яту частину всієї електроенергії.

"Якщо говорити про Китай, Індію, Пакистан, то ключовий фактор – це надконцентрація населення. Там питання доступності до питної води і навіть санітарії, гігієни провокує окрему увагу до розподілу води і моніторингу, як використовують воду вище по течії", – сказав РБК-Україна завідувач кафедри екології та охорони здоров'я Західноукраїнського національного Університету, член Міжнародної водної асоціації Леонід Бицюра.

Довго стримувати воду Індія не могла б – у неї для цього немає водосховищ – тож після зменшення напруги шлюзи відкрили. Проте договір про розподіл вод Інду так і не поновлено. Тож Індія більше не обмежена його умовами, що потенційно дозволяє їй будувати нові дамби. Або щонайменше використовувати воду для шантажу та погроз Пакистану. Так, міністр внутрішніх справ країни Аміт Шах заявив про плани перенаправити воду через спеціально побудований канал у внутрішні райони Індії.

Це не перший випадок, коли вода є причиною конфлікту між Індією та Пакистаном. У 1960 році сторони уклали двосторонню угоду про розподіл басейну річки Інд. Згідно з ним, Індія та Пакистан отримали по три її притоки. Але згодом Індія неодноразово порушувала домовленості.

"Припинення дії Водного договору Інду стало дещо шокуючою подією, оскільки він проіснував приблизно 65 років у досить напруженій обстановці. Договір був чимось на зразок моделі співпраці у сфері водних ресурсів у нестабільних та напружених умовах. Хоча документ мав деякі слабкі сторони, він був достатньо міцним і надійним, щоб витримати тривалу політичну напруженість і навіть війни між Індією та Пакистаном. Тож ця унікальна домовленість зараз ставиться під сумнів", – сказав РБК-Україна науковий співробітник Інституту Клінгендаль (Нідерланди) Тобіас фон Лоссов.

Уламок пакистанської ракети (фото: Getty Images)

За іронією долі, сама Індія залежить від Китаю, так само як Пакистан від неї. Мова йде про північний схід країни, через який протікає річка Брахмапутра. Вона бере свій початок у Тибеті, який є частиною Китаю. Відповідно, Китай, який сам має проблеми з прісною водою, побудував 10 дамб на Брахмапутрі і ще 18 – будує. Все це означає подальше зменшення кількості води, яку отримує Індія.

Хоч вода рідко буває єдиною причиною конфліктів, вона часто є важливим їх елементом. При цьому кількість таких випадків постійно зростає.

Дамба відродження Ефіопії

Сучасна людська цивілізація в принципі виникла навколо великих річок – Нілу в Єгипті, Тигру і Євфрату в Шумері, Хуанхе у Китаї, і того-таки Інду в Південній Азії. Через тисячі років країни змінилися, але ці ріки і надалі грають величезну роль у їх житті людей, що мешкають на їх берегах. І так само як колись, за їхню воду продовжується боротьба.

Єгипет тривалий час диктував сусідам, Ефіопії та Судану умови щодо розподілу нільської води – бо мав набагато потужніші економіку та армію. Проте у 2011 році країна поринула в політичний хаос. В ході революції від влади усунули багаторічного президента Хосні Мубарака, а нова влада, замість зовнішньої політики, зосередилась на внутрішніх проблемах та боротьбі з політичними опонентами.

Цим скористалася Ефіопія, яка знаходиться вище за течією Нілу. Уряд країни оголосив про будівництво найбільшої в Африці дамби та ГЕС на ній. Назва – "Дамба Великого Відродження" – не випадкова. Ефіопія страждала від нестачі електроенергії – не лише для населення, а й для промисловості, що обмежувало її економічний розвиток.

Запущена у 2022 році ГЕС Хідасе на Нілі і справді покращила становище країни, вдвічі збільшивши виробництво електроенергії. Її запланована потужність складає 5 тис. МВт. Для порівняння, весь каскад українських ГЕС на Дніпрі до 2022 року виробляв у півтора раза менше.

Чоловік допомагає дитині нести ємність з водою. Рафах, Сектор Газа (фото: Getty Images)

"Якщо держави мають контроль над якоюсь суверенною територією і безпосередньо зони свого впливу, а через світові конструкції можуть впливати на якісь об'єднання держав, то екологія і, зокрема, водна проблематика, кордонів не має", – зазначив Леонід Бицюра.

Тож від дій Ефіопії могли постраждати сусіди по Нілу. Для Єгипту Ніл є майже єдиним джерелом води. А для того, щоб ефіопська ГЕС працювала, потрібен величезний водний резервуар на 74 кубічних кілометри. Тож очікувалося, що поки він буде наповнюватися, Єгипту буде надходити менше води з Нілу. Проте Єгипет врятувала нестабільна погода. Під час наповнення резервуару Ефіопія пережила кілька сезонів сильних дощів та повеней, а це своєю чергою дозволило компенсувати втрати для Єгипту.

Втім, у Єгипті довгий час не сподівалися на випадок і наполягали на тому, щоб резервуар заповнювався повільніше – протягом 10 років. Але Ефіопії потрібна електроенергія вже зараз. Наразі конфлікт заморожено, та він може поновитися, сказала РБК-Україна кандидатка політичних наук, аналітикиня Фундації Global Ukraine Марта Олійник-Дьомочко.

"Там немає військових дій, але є дипломатична напруженість, яка фактично дестабілізує весь регіон. Все, що робиться в регіоні Африканського рогу, Східної Африки, якщо там залучені Єгипет і Ефіопія, або навіть якось віддалено зачеплені інтереси двох сторін, там завжди буде фоном конфлікт із дамбою", – сказала експертка.

За її словами, водне питання є частиною інших протиріч, адже обидві країни є регіональними лідерами і ведуть боротьбу за вплив, але розуміють можливі наслідки загострення.

"Вони не йдуть на відкриту ескалацію, оскільки це не вигідно ні одній, ні іншій стороні. В разі збройного відкритого конфлікту втрати будуть значно більшими, ніж при "замороженому конфлікті", – зазначила Олійник-Дьомочко.

Але не завжди водні протиріччя вдається подолати без відчутних наслідків.

Туреччина проти Сирії та Іраку

Ріки Тигр і Євфрат є ключовими одразу для кількох країн. У верхів’ях розташована Туреччина, у середній течії – Сирія, а в нижній – Ірак. Для останніх двох ці ріки так само важливі, як Інд для Пакистану. Але саме на території Туреччини накопичується дві третини стоку Тигру та Євфрату. На відміну від Індії та Пакистану, ситуація тут складніша.

"Ніколи не було комплексної домовленості чи угоди про розподіл води в масштабах усього басейну. Переговори завжди були ситуативними та зазвичай в очікуванні надзвичайних ситуацій, де-факто Ірак, як правило, просив Туреччину про поступки", – сказав РБК-Україна Тобіас фон Лоссов.

У 1974 році одночасно відбулося кілька подій. По-перше, Сирія за допомогою СРСР побудувала греблю Табка з великим водосховищем, яке одразу почали наповнювати. По-друге, Туреччина вище за течією почала наповнювати своє водосховище Кебан, теж споруджене незадовго до того. І по-третє, в регіоні почалася чергова посуха.

Як наслідок, води для Іраку стало менше на третину, що означало справжню катастрофу. Спочатку країна попросила посередництва у регіональної організації – Ліги арабських держав. Однак Сирія заявила, що отримує менше води з Туреччини, тому відмовилися йти назустріч. У відповідь Ірак розгорнув війська на кордоні із Сирією і навіть погрожував бомбардувати дамбу.

Обмілілий Євфрат, 2023 рік (фото: Getty Images)

Ледь не в останній момент кризу вдалося подолати за посередництва Саудівської Аравії та СРСР. Сирія негайно збільшила скид води з греблі та погодилася передавати 60% потоку Євфрату в Ірак. У 1987 році Туреччина, Сирія та Ірак уклали угоду, за якою Туреччина зобов’язалася забезпечувати на турецько-сирійському кордоні стабільний стік Євфрату.

Проте ситуація постійно змінюється. У 1980-х роках Туреччина розпочала масштабний проект з облаштування регіону Південно-Східної Анатолії. Він передбачає будівництво 22 дамб, 19 ГЕС та 25 зрошувальних систем. Він поступово реалізується досі і в поєднанні із засухами постійно створює проблеми для сусідів Туреччини.

При цьому, ні Сирія, ні Ірак не мають достатньо сил, аби протидіяти Туреччині. Ірак з 2003 року був де-факто окупований США, потім ледь не третину країни захопила терористична "Ісламська держава", і навіть зараз країна не до кінця подолала політичний хаос. В Сирії з 2011 року тривала громадянська війна, вона страждала від тієї ж "Ісламської держави" і повертається до мирного життя тільки зараз.

За даними World Weather Attribution, посухи в басейні Євфрату, які раніше траплялися раз на 250 років, тепер відбуваються раз на 10 років. Особливо небезпечною була ситуація у 2020–2021 роках. Стік ріки скоротився на 73% порівняно з 1975 роком. А це спричинило втрату 40% врожаю пшениці через брак води для зрошення.

Іракське міністерство водних ресурсів тоді попередило, що з такими тенденціями ріка може повністю висохнути до 2040 року. Туреччина та Ірак на початку 2025 року уклали нову водну угоду, але наскільки вона покращить ситуацію, наразі невідомо. Водночас ситуація погіршується. За даними UNEP, Ірак є найбільш вразливою країною до змін клімату у регіоні Близького Сходу та Північної Африки.

У більшості випадків уряди країн намагаються діяти відповідально, розуміючи можливі наслідки.

"У нас багато водних проблем, і вони загострюються протягом останніх десятиліть, але держави не воювали через воду. Вода може відігравати певну роль у загальних, ширших двосторонніх відносинах і бути одним із факторів, серед іншого, чому держави воюють, але вона ніколи не була головною рушійною силою чи головною причиною війни в сучасній історії", – зазначив Тобіас фон Лоссов.

Зрештою, в міжнародному праві є принцип водних басейнів. Згідно з ним, управління на річках здійснюється в межах річки та із залученням всіх сторін.

Однак, є ситуації, коли уряди просто безсилі. Надто там, де держава є слабкою і не має монополії на насильство.

Великі переселення народів

У 2006 році північно-східні регіони Сирії накрила масштабна багаторічна посуха. Протягом п'яти років рівень води у Євфраті ледь досягав половини від звичайного.

В деяких районах країни було втрачено три чверті урожаю пшениці, а худоби загинуло до 85% – і майже 20% населення Сирії залишились без роботи.

Уряд Башара Асада опинився у складній ситуації. Коли води вистачало, влада стимулювала вирощування пшениці, яке потребує значного поливу. Та із настанням посухи держава не змогла запропонувати альтернативу. Соціальну допомогу виділяли обмежено і лише найбільш бідним. В результаті, близько 1,5 мільйона людей покинули сільські райони та переїхали до великих міст. Зайве казати, що їх там ніхто не чекав. Ба більше, вони створили додаткову соціальну напруженість, конкуруючи за роботу з містянами.

Така ситуація тривала до 2011 року, коли по всьому Близькому Сходу спалахнули антиурядові протести. Наявність у Сирії великої кількості обездолених, безумовно, не стала головною причиною заворушень – населення просто втомилося від багаторічного правління сім'ї Асадів – проте "водні" біженці поглибили кризу. А далі країна занурилася в багаторічну громадянську війну.

Лише минулого року режим Асада впав і Сирія поволі повертається до нормального життя. І серед інших викликів у найближчі роки, водний буде одним з ключових.

Ще одна драма розгортається у ці дні за тисячі кілометрів від Сирії. Озеро Чад колись було одним із найбільших в Африці. Розташоване на кордоні Нігерії, Нігеру, Республіки Чад та Камеруну, воно було перш за все джерелом питної води для місцевих кочівників-скотарів.

За останні десятиліття площа озера зменшилася у п'ятнадцять разів – з 26 тис. квадратних кілометрів до 1,5 тис. Такі випадки траплялися і раніше – тоді кочівники просто рухалися на південь і коли озеро відновлювалося, вони поверталися. Та цього разу ситуація інша.

Ополченці народності Йола на півночі Нігерії (фото: Getty Images)

На південь від Чаду постала вкрай перенаселена Нігерія. Протягом останніх ста років населення країни виросло у понад 10 разів, і наразі складає понад 220 мільйонів осіб. Тож тепер для кочівників особливо немає вільного місця. І вони намагаються здобути його силою.

Число зіткнень іде на сотні. Вони мають переважно локальний характер, без залучення держави, хоча центральний уряд і намагається по мірі сил захистити землеробів.

"Але більша проблема для озера Чад – це тероризм. Оскільки є терористичні угруповання, філія "Ісламської держави" і організація "Боко Харам". Вони вдало використовують ці проблеми для того, щоб рекрутувати собі нових найманців і терористів. І поки не буде викорінена оця основа – конфлікт буде доволі складно вирішити", – підкреслила в коментарі виданню Марта Олійник-Дьомочко.

Що далі

Вже зараз, за даними ООН, близько половини населення світу відчуває гостру нестачу води принаймні протягом частини року.

"Ці конфлікти стають дедалі помітнішими та актуальнішими, оскільки водна ситуація на всій планеті змінюється, а не лише в річкових басейнах. Ми зіткнемося з великою кількістю численних водних проблем – це тенденція, яка продовжиться та призведе до дедалі більшої ескалації водних конфліктів". – підкреслив Тобіас фон Лоссов.

Ситуації, коли посухи спричиняють міграції цілих народів, можуть траплятися все частіше. Якщо у розвинутих країнах влада хоч якось може вплинути на стан справ, то на Глобальному Півдні для цього часто немає ресурсів, не варто забувати і про корупцію.

Жінка допомагає дівчині випити води після перетину кордону Сирії з Туреччиною. (фото: Getty images)

В зоні ризику, перш за все, Центральна Азія, Північна Африка та Близький Схід. Для України водні проблеми не такі далекі, як могло б здатися – витоки Дніпра знаходяться в Росії та Білорусі.

"Ясно, що росіяни просто не дійшли до того, що це також може бути засобом вразливості в українських реаліях. Тому що Україна є абсолютним аутсайдером щодо водності – ми маємо залежність до 50% у використанні води від річки Дніпро", – сказав РБК-Україна Леонід Бицюра.

За словами фон Лоссова, навіть Росія повинна враховувати наслідки від можливих дій щодо Дніпра. Але в той самий час, росіяни використовують воду як зброю в окремих випадках.

"Каховська гребля, звичайно, потрапила в заголовки газет. Це випадок, про який усі знають і який інтенсивно обговорювався. Але також гребля на Київському водосховищі була обстріляна ракетою першого дня, яку відбила українська ППО. Тож питання води вже було на порядку денному. Її також застосували як зброю в Маріуполі, коли місто було відрізане від водопостачання під час облоги". – сказав фон Лоссов.

Тож принаймні в цьому аспекті Україна має бути зацікавлена у створенні міцних юридичних конструкцій щодо води у міжнародному праві.

Та головне – нарешті усвідомити, що вода як ресурс навіть для України є вкрай цінним і разом з тим обмеженим. На тлі змін клімату важко спрогнозувати, якою буде ситуація із водою протягом найближчих десятиліть. Чи побачимо ми опустелення та масові міграції з посушливих регіонів на північ, чи нові конфлікти за перерозподіл все ще наявних вод – сценарії можуть бути різні. Та як показує практика, навіть найбільш неймовірні з них не варто відкидати.

При написанні матеріалу використовувались коментарі завідувача кафедри екології та охорони здоров'я Західноукраїнського національного Університету, Леоніда Бицюри, аналітикині Фундації Global Ukraine Марти Олійник Дьомочко та наукового співробітника Інституту Клінгендаль (Нідерланди) Тобіаса фон Лоссова, дані World Weather Attribution та UNEP.