Снайпери "Удав" і "Фізрук": Нема особливих емоцій, коли вбиваємо ворога. Це – робота
Снайперів нерідко називають елітними бійцями. Вони завдають ворогу великих втрат. Часто навіть можуть змінити хід бойових дій на певному напрямку. Які задачі виконують снайпери "специфічного" підрозділу, як потрапити на службу до роти розвідки та які якості важливі для професії – читайте детальніше.
Їх роботу романтизують у фільмах і книгах, хоча самі хлопці вважають, що снайпер – це просто одна з військових професій. Як кулеметник, штурмовик чи артилерист. А у війні ніякої романтики немає: тільки бруд.
Для російських окупантів снайпери – одна із важливих цілей. До моменту, поки ворог не викрив їх позиції, одна тільки пара українських стрільців за день може знищувати десятки росіян, які намагаються штурмувати позиції наших захисників.
Кого точно не візьмуть у снайпери, чи можна збити вертоліт з гвинтівки Barrett, про міфи навколо професії, ціни на стрілецьку зброю і про те, завдяки чому Україні вдається тримати оборону всі роки війни – у розмові з РБК-Україна.
Мотивовані добровольці. Рота розвідки, куди рідко потрапляють мобілізовані
Підрозділ, де служать наші співрозмовники, через особливості завдань самі вони часто називають специфічним. А себе і побратимів вважають універсальними бійцями.
"Удав" – командир групи снайперів спецпризначення роти розвідки. Його побратим і друг по службі з позивним "Фізрук" – снайпер 1-ї категорії. Обидва – професійні військові, бойового досвіду у кожного – більше десяти років.
Приблизно стільки ж часу вони захищають країну від окупантів: спершу в АТО/ООС, тепер – у великій війні. Брали участь у боях в населених пунктах, які тепер добре знають в усій країні – Попасна, Маріуполь, Золоте та багатьох інших.
Підрозділ багатогранний: тут служать люди різних професій.
"Ми універсальні бійці підрозділу розвідки, з приставкою "спеціального призначення". Є піхотні задачі – виконуємо піхотні. Є завдання штурму – штурмуємо. Є завдання для снайперів – займаємося цим. Є люди, які коригують вогонь, є "літуни" (фахівці з дронів – ред.). Професій багато, люди різні. У кожного – своя спеціальність", – пояснює "Удав", поки ми їдемо до пункту їхньої дислокації.
Зараз вони тимчасово в "тилу", але викликати на завдання можуть в будь-який момент. Поки таких завдань немає, вдосконалюють навички стрільби, ходять на різні "польові" заняття. Недавно організовували захід, де вшановували пам'ять полеглих побратимів.
Щоб потрапити у цей підрозділ і стати снайпером, боєць спершу проходить базову підготовку як піхотинець. Також має вивчитися на розвідника. Тоді вже може вибрати, чим буде займатись. Хтось у підрозділі бачить себе кулеметником, інший – аеророзвідником. Медики також потрібні. Для цього, звісно, теж треба пройти курси по спеціальності.
"У нас всі з бойовим досвідом, рідко хто приходить з цивільного життя. Тим більше рідко потрапляють мобілізовані. Частіше йдуть за переведенням з інших підрозділів. Бувають цивільні, але в більшості це мотивовані добровольці. Тому що підрозділ, скажімо так, своєрідний. Робота така, що як не маєш бажання, то ніякий інструктор не змусить таке робити", – пояснює військовий.
Важливі цілі для росіян. Чому снайпери не показують обличчя
Для фото снайпери вдягають флісові бафи, які закривають більшу частину обличчя, крім очей. Пояснюють, що "є певні моменти", і краще себе убезпечити. Але це частково міф, що за всіма снайперами буквально полюють, коли вони у цивільному.
"Мене за 14 років на службі ніколи не шукали. Кому треба – знайде і впізнає мене й так. Я з "Фізруком" кільканадцять років служу, то я його впізнаю, буде він в бафі чи без. Впізнаю, навіть якщо стане спиною до мене. Якщо захочуть знайти конкретно мене чи когось із моїх побратимів, їм не буде проблемою це зробити. Але для загалу бажано обличчя все ж закривати", – каже "Удав".
В цивільному житті снайпери мало кому розповідають, чим займаються.
"Я взагалі не хотів би, щоб багато людей знали, чим я займаюся. Починається багато питань. І загалом не хочеться нічого зайвого навколо моєї роботи. Де я служу, що роблю. Це один із загальних запобіжних заходів", – додає "Фізрук".
Та все ж українські снайпери – однією з найпріоритетніших цілей для росіян. Бо вони "тихо знімають" всі ворожі цілі, які опиняються під прицілом. Снайпери порушують логістику і можуть швидко посіяти паніку серед окупантів. Якщо знищити снайпера, то будь-який підрозділ матиме більшу свободу дій.
"Якщо ворог побачить 3-5 піхотинців, а поруч буде пара снайперів, то особлива увага буде саме на них. Ми теж завжди звертаємо увагу на щось подібне. Ось, скажімо, є певна ситуація на фронті, дві доби все як зазвичай. А тут раптом починає відбуватися щось нетипове. Інші звуки пострілів. Якесь нове озброєння. Будь-що нове, що звертає увагу на себе увагу – це може бути снайпер", – пояснює "Удав".
Снайпер бачить на полі бою більше за інших. Це дозволяє більш тверезо оцінити ситуацію. Під час штурму він "прикриває" побратимів. Вибирає цілі, які можуть завдавати найбільше шкоди – кулеметників чи будь-кого, хто може вести вогонь по наших силах.
Коли ворог ідентифікує позицію снайпера, туди відразу прилітає все можливе важке озброєння. "Фізрук" у якості прикладу наслідків такого удару по позиції снайпера показує гвинтівку – оптичний приціл повністю знищено, дуло покручене.
Того дня на Сіверському напрямку ворог пробував штурмувати наші позиції. "Фізрук" працював з гвинтівкою, намагаючись знизити вогонь противника. Там було багато кулеметників, і вони зрозуміли, хто по них працює. Навели важке озброєння. Міномет почав працювати дуже близько, і снайпер прийняв рішення відійти з позиції. Тоді в це місце полетіли "гради", "сонцепьоки" – важка вогнеметна система залпового вогню калібру 220-мм.
"Ми встигли сховатися, але гвинтівку вчасно не вхопили. Сховалися під землю, я вже не ризикнув знову вийти. Якби пішов по неї, то навряд би зараз з вами говорив. Спробував вийти, а тут мінометом вдарило у стіну. Ударною хвилею мене закинуло назад. Колега почав хвилюватися. Подумав, що я вже 200. Бив мене по обличчю, кричав "ти живий, ти живий?". Я відкрив очі. Трохи нудило, трошки недочував. Як кажуть, люди цілі, але не витримав бетон", – згадує той випадок "Фізрук".
Попри такі "особливості" роботи, хлопці особливо не задумуються над тим, що в подібні моменти життя може обірватися.
"Життя може в будь-який момент закінчитися й тут. Зіб’є машина або вб’є шахед. Звісно, на фронті ця вірогідність вища. Але це моя професія, я її обрав свідомо. Коли ви вивчилися на хірурга і вам дають оперувати людину, а ви скажете, що боїтеся крові – який ви тоді хірург? Я прийшов на службу ще у 2008-му. І тоді, ще до війни, розумів ці ризики. Зараз всі ці ризики для мене очікувані. В тому числі і ризик загинути", – каже "Удав".
У нього четверо дітей. Зауважує, що держава дала йому право на відстрочку, і піти зі служби він може в будь-який момент. Але діти – це якраз і головне, що тримає його в окопах. Бо їх потрібно захищати.
"Фізрук" на фронті теж практично всю війну, з 2014-го. Пішов служити, коли йому ще не було 20. Був у Маріуполі, Широкиному.
"Знаходилися люди, які казали: "Ти ідіот? Тобі 19 років. Яка війна"? Але хтось мав стати на захист країни. Я в армії все професійне життя. Рішення приймав свідомо. Знав, що це будуть саме Збройні Сили України. Пройшли роки, тепер у мене є син і донька. І зараз мені вже кажуть: "А чого ти не заведеш третю дитину? Списався б з армії". Але це ж робота, яку я для себе вибрав", – пояснює він.
"Творча професія". Кого точно не візьмуть у снайпери
Ефективність роботи снайпера залежить від багатьох факторів: підготовки, психологічного настрою та технічного забезпечення.
"Важливий патріотизм. Бо такі задачі – це точно не про фінансові вигоди", – зауважує "Удав".
Снайперу потрібне аналітичне мислення. Знати, як вибрати позицію, способи маскування, уникнення демаскування після пострілу.
Важливо передбачити, як і коли тебе побачить противник, де може піднятися пилюка після зробленого тобою пострілу. Треба розуміти, чим ви себе можете видати. Потрібно відчувати й розуміти природні явища. Бо на вибір позиції і видимість впливає будь-яка погода: від туману до дощів та вітру. Важливо, щоб організм був витривалий і загартований.
"Це точно творча професія. Бо треба постійно вигадувати нові стратегії, щоб переграти й обдурити противника. Треба завжди залишатися на крок попереду. Вміти стріляти з усіх типів зброї, яка є у підрозділі. Треба працювати кулеметом – працюєте. Треба взяти гвинтівку – швидко переключаєтесь. Є таке поняття як снайперська пара. Залежно від умінь і задач, командування компонує, хто з ким піде на задачу", – пояснює він особливості роботи.
Під час війни не так важливо, скільки курсів хто пройшов і як багато сертифікатів має, кажуть хлопці. Дехто служить всього місяць і за цей час набирається стільки досвіду, скільки інші не мали й за 10 років, бо були на "тиловій" посаді.
При відборі до групи снайперів також дивляться, як людина поводиться у житті. Чи має моральну витримку. За словами "Фізрука", у снайпери не візьмуть тих, хто сильно панікує і тривожиться.
"Тривожна людина нам не підійде. Та і загалом людина, яка наводить суєту, мало кому потрібна. Кому треба, щоб поруч у важливий момент хтось бігав і кричав: "що робити, ми всі помремо", – посміхається військовий.
Обидва хлопці погоджуються з тим, що заганяти когось в армію насильно – погана ідея.
"В нашому підрозділі діла з таких точно не буде. І загалом гнати людей в армію під батогом недобре. Який з цього буде результат, якщо людина не має головного – бажання тут знаходитись? Людей завжди не буде вистачати. Але заганяти на передову тих, хто тут не хоче бути – це все одно що давати вирішити університетську задачу 12-річній дитині", – каже "Удав".
Образ із фільмів. Про міфи навколо професії
Снайпер "класично" перебуває на позиції не довше трьох днів. Але при кожному виході вони в голові для себе множать дні на два або на три. Коли їм кажуть, що треба йти на три дні, то розраховують на 5-6.
Снайпер перебуває на позиції довше, якщо має місце загострення ситуації на фронті, коли є ризик можливих проривів, штурмів противника. Якщо на третій день з'явилася інформація, що завтра знову планується штурм, всім зрозуміло, що ніхто нікуди не йде.
Часто кажуть, що снайпер має бути серйозний, сконцентрований. Але "Удав" зауважує, що таким має бути і кулеметник, і оператор дрона, і піхотинець.
В професію снайпера вкладають багато романтики. Хтось черпає образи про них з фільмів, серіалів. Але у війні ніякої романтики немає, запевняє він. Це все бруд.
"Дивно чути, коли хтось каже "мені це подобається". Мені б моя професія подобалася, якби у мирний час я тренувався сам, тренував би своїх побратимів. Вдосконаленював би свої навички. Однак зараз такий час, коли треба стримувати ворога", – пояснює військовий.
Найбільший міф, який чув про снайперів "Фізрук" – коли кажуть "ви ж снайпери, ви постійно в памперсах маєте ходити".
"Для того є пакети, і пляшки. Насправді не буває прямо так, що треба лежати і жодного разу не вставати цілу добу. Мінімізація рухів – так, це потрібно. Це залежить від того, де ви знаходитесь, яка ситуація навколо. Але якщо позиція в приміщенні, там весь час лежати в одній позиції зовсім не обов'язково", – каже він.
Група снайперів стримувала штурм ворога чотири доби
Скільки за час роботи довелося ліквідувати росіян – військові не рахують. Кажуть, що приводом для професійної гордості частіше стає влучання в ціль з віддаленої позиції. Наприклад, коли вдається зробити влучний постріл з відстані більше двох кілометрів. Це показує майстерність снайпера. А щодо знищення ворогів – бувало, що за день вдавалося вбивати близько 20 чоловік.
"Чи відчуваю щось, коли вбиваю ворога? Ні. Ніяких особливих емоцій. Просто розуміємо, що ми на роботі. Емоцій буває значно більше, коли ти стріляєш на полігоні по мішені. Ось там є елемент змагання. А тут – служба і обов’язок. І задача, щоб ворогів на нашій землі стало якомога менше", – каже "Удав".
На одному з завдань ще на початку великої війни він працював у Попасній разом з іншими снайперами. Він і ще троє хлопців більше трьох днів поспіль стримували наступальні дії противника. Тоді щодня в їх бік йшло по цілій роті військовослужбовців армії РФ, а це 100-120 людей.
"Зранку до вечора ми вчотирьох знищували до 30 росіян. Вдавалося так довго, бо наша позиція не була помітна. Ми сиділи в приміщенні "Укртелекому". У місті стояли побратими з іншої бригади. Наші намагання зупинити ворога дали їм змогу зайняти більш вигідні позиції. Чотири снайпери з розрахунком АГС (радянські 30-мм автоматичні гранатомети – ред.) стримали наступ, давши змогу бійцям передислокуватися", – згадує захисник.
По перехопленнях і потім з доповіді командира батальйону "Удав" пам'ятає, що у росіян тоді почалася паніка. По радіозв'язку було чути: "По нас працюють снайпери! Всім бути в засобах захисту! Не висовуватися без потреби!".
Врешті росіянам набридло, що їх так довго "кошмарить" якась парочка снайперів. Приїхав танк і розстріляв позицію, хлопці змушені були переміститися. Військовий згадує: це справді був великий ризик.
"Але це була саме така ситуація, коли гра вартувала свічок. Було двоє поранених, але ніхто з наших не загинув", – каже він.
В двох точках ворог прорвав оборону. Коли снайпери виходили, по радіостанції хлопцям передали, що росіяни вже в 150-20 метрах від них. Тим часом вони тихо йшли дворами. Забрали з собою пару бійців іншої бригади, які втратили зв'язок з командуванням. Пройшли пішки більшу половину Попасної. Врятувалися самі і вивели побратимів.
Нерідко на фронті розуміння того, хто свій, а хто чужий, може призвести до несподіваних ситуацій. Коли "Фізрук" був у Кліщіївці, розвідка доповіла про підготовку підрозділом "Ахмат" накопичення сил для штурму.
"Нас мали штурмувати зранку. Вночі ми з колегою подумали вийти розвідати обстановку. Чисто випадково вийшли на позицію ворога, з "Баррета" знищили 5 підгруп по 5-10 чоловік (Barrett M82 та інші моделі – великокаліберна снайперська гвинтівка виробництва США – ред.)", – розповідає військовий.
За його словами, на фронті часто не треба боятися ставити собі амбітні цілі. Але й треба враховувати всі фактори.
"Колись хотіли збити з "Баррета" вертоліт армії РФ. Дуже прямо хотіли, вже були готові стріляти. Але тоді настав ранок, і умови були вже не ті. Така зброя призначена для нерухомих цілей. Наприклад, пробити куток в будівлі. Але технічно збити вертоліт великокаліберною гвинтівкою теж можливо. Не спробуєш – не дізнаєшся", – посміхається військовий.
Скільки коштує снайперська зброя і які зарплати
У підвалі на пункті постійної дислокації снайперів зберігається частина їхньої вогнепальної зброї. Є кілька автоматів Калашникова, але більшість – західного виробництва. Наприклад, AR-15 (ArmaLite AR-15) – напівавтоматична гвинтівка виробництва США.
"Ось там, бачите, з коліматорними прицілами, ЛЦУ (лазерні цілевказівники, важлива частина вогнепальної зброї – ред.). Лежить ще РПГ наверху, ручні протитанкові гранатомети", – описує снайпер озброєння, яке є у приміщенні.
Все це військовим забезпечує держава. Буває, щось купують для себе, якщо дозволяють кошти.
"Якщо хочемо щось для себе придбати, держава нам не заперечує. Є можливість оформити як особисту зброю, зробити офіційний дозвіл. Це все можна. Хоча на даний час по індивідуальному стрілецькому озброєнню ми забезпечені повністю. Аж такої нагальної потреби купувати щось самому немає", – пояснює військовий.
Ціни на таку зброю залежать від багатьох факторів. Стандартна гвинтівка без прицілів і ЛЦУ коштує близько 150 тисяч гривень. Часто оптика коштує дорожче за саму гвинтівку, близько 250 тисяч. Професійні – набагато дорожчі. В одній з них приціл коштує близько 500 тисяч гривень. Стільки ж – і сама зброя. Бувають знижки, але загалом професійна гвинтівка з оптикою "потягне" на мільйон гривень.
Втім, зарплата самого снайпера, коли він не виїздить на бойові – близько 30 тисяч гривень.
"Не приховую, і хлопці знають мою зарплату. Але тільки зйомна квартира коштує 12 тисяч. А ще дружина, діти. Насправді зараз це біда кожного. Які ціни зараз магазинах? 1000 гривень просто так поклав і нічого не взяв. На мені зараз черевики, які коштують 10 тисяч гривень – це третина зарплати. Інші тих умов, в яких ми працюємо, просто не винесуть", – продовжує "Удав".
У цивільному житті, зізнається "Удав", дуже любить читати.
"Книги – моя слабкість. Я й сам хочу написати книгу, описати бойовий шлях свій, і побратимів. Інколи думаю, було б добре, якби хтось записував досвід бійців. Це важливо для історії. А ще люблю музику і спорт. Граю на гітарі, на трубі. Дружина подарувала мені сопілку, але я все ніяк її не освою. Мрію, коли нарешті для цього з’явиться час", – каже він.
"Фізрук" дуже любить футбол. Хотів би, щоб діти ним теж цікавились. Сподівається, коли син підросте, то буде займатись якимись бойовими мистецтвами. Найбільше цінує час з родиною.
"Завдяки залізній волі і характеру українців у Києві зараз не висить триколор"
Віра ворожій пропаганді – це завжди особистий вибір і відповідальність, впевнений "Удав".
"Уявімо, я солдат РФ, і командир наказує мені йти на Польщу. Я собі думаю: "Чому на Польщу?". Якщо почую, що це "воєнна операція", у мене все одно є вибір, чи підкоритися. Жоден командир чи президент не змусить мене розстрілювати цивільних, ніхто не змусить чинити звірства", – пояснює він.
Злочини росіян в Україні – це також їх свідомий вибір, додає військовий. Командир може віддати наказ, але не контролює кожен крок солдата. Вбивати, катувати – це їх стиль життя. Якби він наказав розстрілювати мирних, то підлеглий цього б точно ніколи не виконав.
"Фізрук" погоджується: він ніколи не стріляв би у людину без зброї й навіть уявити цього не може. "Для мене це означає втрату людяності", – каже снайпер.
Останнім часом хлопці помічають, що замість слова "перемога" частіше кажуть "справедливий мир". Вони обидва впевнені: незалежно від того, як завершиться війна, справедливого миру все одно не буде.
"В чому справедливість – в людях, грошах, територіях? Якщо нам повернуть якісь території, чи будемо ми вважати мир справедливим? Справедливий мир був би, якби війни взагалі не сталося. Нехай росіян загине мільйон, а наших десять. Це все рівно було б несправедливо", – впевнений "Удав".
На розмові про кордони 1991 року хлопці сумно посміхаються. "Удав" каже, що замість кордонів частіше думає про те, щоб його дружина і діти спокійно могли вийти з дому, не ризикуючи потрапити під ракетний обстріл. І про те, щоб нарешті перестали гинути люди.
Військовий додає: в перші місяці війни люди об’єдналися заради однієї цілі, а зараз він зайвий раз подумає, перш ніж залишати десь у місті пікап, пофарбований у зелений колір. Бо чув історії, як підпалюють машини військових. Його також розчаровує, що досі багато хто думає: війна їх стосується тільки тим, що вдома іноді вимикають світло.
"Але є в українцях те, завдяки чому ми стільки часу ефективно стримуємо ворога. Це наш дух і те, що ми все ж добре воюємо. Що б не було у ворога по кількості снарядів – у нас є характер і є за що воювати. Це основне, завдяки чому ми зараз маємо змогу з вами розмовляти. І це, напевно, головне, чому зараз в Києві не висить триколор. Це завдяки нашому характеру і нашій сильній, залізній волі", – підкреслює захисник.