Пробіг 15 км по горах на протезі. Історія захисника, який перемагає у спорті після ампутації
"На війні все чорно-біле. У цивільному житті – забагато сірих відтінків і лицемірства", – так бойовий медик "Гіпократ" порівнює два виміри свого життя. Про реабілітацію, силу волі, участь в Іграх Нескорених і зустріч з принцом Гаррі – в інтерв’ю військового для РБК-Україна.
У військо Ярослав пішов добровільно восени 2022 року. Служив у 66-й ОМБр, і за день до відпустки отримав серйозне поранення та втратив ногу. Попри це, він знайшов в собі сили пройти складну реабілітацію, а після того брав участь в Іграх Нескорених і заснував спортивний клуб для ветеранів.
Про війну, біль, нові цілі та непрості виклики цивільного життя Ярослава після повернення з фронту – дивіться у відео. Найцікавіше з інтерв’ю – у тексті нижче.
– Як ви потрапили до війська?
– Коли почалася повномасштабна війна, я прийшов у військкомат, як багато чоловіків тоді. Але черги були кілометрові, і мене ніхто не взяв. Мені було 24 роки на той момент. Сказали, перетелефонують через місяць. Через місяць мені ніхто не перетелефонував. Прийшов знову, мені сказали те саме. Так тривало до жовтня. Того літа мені виповнилося 25, я у вересні переробив паспорт і знов прийшов. Сказав: "Давайте повістку і назвіть день, коли мені відправлятися".
Під кінець жовтня поїхав на учебку. В військкоматі у мене була єдина умова: я мав піти бойовим медиком, бо працював фельдшером. Коли я приїхав у свою бригаду, то сказав, що працював на швидкій. І вийшло, що я потрапив у підрозділ розвідки тим, ким хотів.
– Що мотивувало стати бойовим медиком?
– Моєю ціллю була в першу чергу було рятувати життя, щоб хлопці поверталися додому до своїх сімей, матерів, батьків, доньок і синів. Це була моя основна ціль.
– Як головні якості має мати бойовий медик?
– Тактична медицина – це цинічна штука, і в першу чергу бойовий медик повинен бути спокійний. Військовий кричить, плаче, благає пристрелити, але ти маєш зробити свою роботу, для того щоб він залишився живий – за будь-яких умов.
– Як ви отримали поранення?
– В той день, 10 липня, я мав їхати додому. А 9 липня мені командир о 10-й вечора сказав, що треба поїхати на бойовуху, евакуювати хлопців з “сірої зони”, бо тоді якраз лінія фронту зсунулася не на нашу користь. Командир сказав: “Як поїдеш, виконаєш завдання, зможеш їхати додому”.
Коли ми зайшли на позиції до хлопців і вже забирали тіла, там лежав Браунінг (кулемет Browning американського виробництва Browning – ред.), і коли хлопці його підняли, спрацювала сигнальна розтяжка. Вгору пішов димок, і нас почали обстрілювати 152-м снарядом. Ми почали швидко відходити до точки евакуації, але до неї було цілих 6 кілометрів. Ми відійшли десь на кілометр, але нас вже побачили з дронів і там, де ми зупинялися, почало методично прилітати.
Ми заховалися між деревами. Я думав, що мене не видно, але це була помилка. І перший снаряд прилетів мені в стопу. Біля мене лежав сапер, його пробило наскрізь. А свою ногу я вже не побачив. Ще через хвилину прилетіли "Гради". Мені "Градами" розірвало повністю все стегно. Я розумів, що я помру, і лежав собі помирав.
Насправді мені пощастило, бо в той час якраз зайшла 25 бригада ДШБ, і ті хлопці мене евакуювали. Вони мене 5 кілометрів виносили під штурм. Картина була така: скрізь падають снаряди, все летить, я лежу і стікаю кров’ю. І я був у свідомості, на жаль. Я дуже сильно хотів втратити свідомість, тому що через ту біль, яку я переживав, мені не хотілося жити. Потім був стабік, і далі вже госпіталь.
– Як проходило лікування?
– Лікування насправді було дуже важке. Я три місяці був абсолютно лежачий, на спині. Тобто через місяці півтора-два, я там міг повернутися трохи на бік. Була атрофія суглобів, атрофія колінного, стегнового, гомілкового суглобів. Розробляти атрофію і контрактури суглобів – це дуже тяжко. Це таке відчуття, наче ти в шпагат сідаєш Кожен день, години по дві.
В цілому, я дуже радий, що у мій хірург – просто геніальна людина, хірург від Бога. Він склав мене, як конструктор Лего.
– Склалося враження, що ви відчували зневіру. Це дійсно було так?
– Там просто дуже багато думок пролітало в одну секунду, і я багато про що думав в той момент, коли побачив, що все, у мене немає ноги. Але я побачив, що у мене є коліно, я подумав: "Пофіг, протез поставлять". От в мене перша така думка, я не засмутився, що немає ноги. Ще в той момент думав: "поставлять протез, я піду ще воювати далі".
В шпиталі медсестра мене запитала: "От у тебе немає ноги, як ти тепер будеш жити далі?". Не найкраще запитання для тільки що пораненого. Але я відповів доволі просто, що я наліплю наклейку “Мазераті” на протез і буду підкатувати до дівчат, казатиму, що приїхав на “Мазераті”.
Перші днів п’ять я я взагалі не відповідав на телефонні дзвінки й на смс. Я знав, що це буде жалість, і що буде одне питання: "А що ти тепер далі?". А я не знав, що далі.
Я дуже сильно хотів ходити. За 2 місяці мене перевели в реабілітацію, я на кріслі колісному спочатку їздив. Коли став на милиці уже через тиждень, викинув ті милиці, і просто ходив, а на мене реабілітолог кричала. Це було випробування організму: якщо мій організм витримав поранення, то витримає й реабілітацію.
– Хто найбільше підтримував в такі моменти?
– Коли лежав в госпіталі, і якось після чергової операції був знову цей нестерпний біль, прямо як при пораненні. І мені тоді зателефонував батько. Я розповів, що у мене просто не витримувала психіка. Він сказав: "Синку, якби я міг забрати цю біль, я б забрав, але це нереально, тому терпи". Сказав, що так загартовується характер і сталь.
– Зараз у вас активне спортивне життя: стрільба, волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних. Чи був спорт у вашому житті до поранення?
– Коли я прийняв рішення йти на війну, то розумів, що моя фізична форма потребує кращого. Поки мене не брали, я весь час готувався: віджимання, бруси, турніки, біг.
До поранення я взагалі не чув про такі види спорту, як баскетбол на кріслах колісних чи волейбол сидячи. А стрільбу з лука я мріяв спробувати ще з дитинства. І як спробував, я закохався у цей вид спорту, навіть купив собі лук.
Волейбол сидячи складніший, ніж звичайний: тут ти вже робиш все на руках. Баскетбол – так само. Я пробую різні види спорту, щоб зрозуміти, що моє, а що ні. Наприклад, спробував волейбол сидячи і розумію, що він мені подобається. Далі спробував баскетбол на кріслах колісних, розумію, що це не зовсім моє.
Через пів року, як став на протез, то пробіг трейл (біг по природних, часто нерівних і складних маршрутах – ред.) на Мадейрі, 15 кілометрів по горах. Це було дуже складно і фізично, і морально. Чисто на характері доповз вже.
– Якщо б зараз запропонували, ще раз пробігли б?
– Звісно, пробіг би! Це такий кайф, коли доходиш до фінішу. Відчуваєш себе щасливим, що ти зміг. Розумієш, що люди без поранень не змогли, а я і мій побратим – так.
– Ви брали участь в Іграх Нескорених. Як потрапили до збірної?
– Коли мене виписали зі шпиталю, я переїхав у Київ, орендував квартиру, і виникло питання: "А що далі". І мені якраз під час реабілітації казали, що є Ігри Нескорених, це такі олімпійські ігри для ветеранів. Вирішив спробувати.
Як я потрапив до збірної? Я не знаю. І ніхто зі збірної не знає.
Там в першу чергі дивляться на те, яка ти людина, а потім на спортивний результат. Тобто якщо ти неприємна людина і токсичний, то велика ймовірність того, що ти не потрапиш до збірної.
– В яких видах спорту представляли Україну?
– На відборі була стрільба з лука, волейбол та метання диску. А на самому змаганні – баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, і бігові лижі.
Насправді, я думав, що буду переживати через суспільний тиск. Друзі, знайомі писали: "Ми будемо дивитися", "Давай, не підведи". І я розумів, що на мені відповідальність. Але я з холодним розумом заходив грати волейбол, і баскетбол, і на лижах. Особливо на лижах. Взагалі не хвилювався. Я став отак на старт, і все: у мене все відключилося, мені було абсолютно все одно, що навколо відбувалося. Був я і була дорога, і я мав викластися на всі 100 відсотків.
– Які результати показали?
– Я планував зайняти перше місце, але 40 мілісекунди не дозволили цього зробити. Однак я радий, що це все одно призове місце, і що на п'єдесталі стояли три українця.
– Що відчували в той момент?
– Гордість і за себе і за хлопців.
– Під час Ігор до нашої збірної підходив принц Гаррі. Чи вдалося з ним поспілкуватися?
– Ми бачилися декілька разів, але не спілкувалися, оскільки був мовний бар’єр. Це були буквально кілька класичних фраз.
Він доволі проста, приємна людина, як і його дружина. Під час спілкування не було враження, що він принц, королевська фігура, і що ми нижчі за нього. Коли ми взяли третє місце з волейболу, коли ми якраз грали з Британією, він підійшов до нас, привітав. А коли робили загальну фотографію, він присів поруч. Це великий крок для принца.
– Ви заснували ГО "Iron Warriors Club". Чим займається організація?
– Моя громадська організація – це спортивний клуб для ветеранів. Ціль цього клубу – залучити ветеранів і показати їм різні види спорту, які є і якими вони можуть займатися. В моєму клубі зараз проходять регулярні тренування з баскетболу на кріслах колісних, піклбол і тай цзи.
– Чого на вашу думку бракує у державній політиці підтримки ветеранів? Що варто було б покращити?
– Забагато бюрократії. Я рік після виписки робив собі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Держава переходить на цифровізацію. Правильно? То чому ж я не можу документи подати в цифровому форматі, а маю збирати таку стопку документів, і особисто без ноги добиратися на інший край Києва, щоб подати документи, щоб мені сказали “а ти в Києві не прописаний, це тобі за пропискою треба їхати”. І далі ще декілька кіл пекла.
– Як ви змінилися внутрішньо за час повномасштабної війни?
– Моя мама каже, що я безсердечний. Я став більш жорстким і запальним. В цивільному житті якось дуже тяжко. Бо там все прозоро. Там (на фронті – ред.) є чорне і біле. Там всі відкриті, якщо комусь щось не подобається, все кажуть отак тобі в обличчя. А тут, в цивільному житті дуже багато сірих відтінків, дуже багато лицемірства.
Якщо б була можливість повернутися воювати, я б повернувся. Але мені ВЛК написали "виключений з обліку", і все. І мене тепер ніхто не бере. А так би я повернувся, взагалі без проблем до своїх пацанів, там у мене такі рекси!
– Чи вірите в перемир’я з росіянами?
– Я боюся наслідків, які настануть, якщо буде перемир’я, заморозка. Як пояснити військовому, який 3 роки ризикував своїм життям, втратив багато своїх побратимів? Як сказати йому: "Все, поклади автомат, у нас поки мир. Поки що мир". Але це кацапія, їм вірити не можна.