Парові автомобілі: чому сьогодні не їздять машини на дровах

Свого часу автомобіль стояв на роздоріжжі – за місце на конвеєрі масового виробництва боролися пар, електрика і бензин. І те, що у 1910 – 1920-х рр. врешті-решт переміг саме бензин, великою мірою випадковість.

Що таке парові автомобілі

Транспорт, який використовує енергію пари, може бути досить ефективним – попри загальний стереотип про його ККД на рівні кількох процентів. Тим більше, що перші придатні для експлуатації карети, омнібуси та диліжанси з паровим двигуном з'явилися на дорогах ще у другій половині 1800-х років – за кілька десятиліть до бензинового автомобіля. У більш масовому, комерційному використанні парові автомобілі – тягачі та вантажівки – отримали поширення у 1890-х рр. Бензинові автомобілі тоді ще були утлими чотиримісними візками, складеними поштучно у приватних сараях.

Самих лише парових вантажівок існувало тоді понад 150 брендів. У 1900 р. близько половини всіх автомобілів США були паровими. Легкові парові автомобілі серійно випускалися до кінця 1920-х років, вантажівки – аж до 1960-х.

На фоні бензинових конкурентів їхні переваги були вражаючими:

• Конструктивно простий двигун;
• Технологічно прості агрегати. Тобто парове авто не потребувало високоточного виробництва;
• Елементарна трансмісія без коробки передач;
• Значна потужність та високий обертовий момент силового агрегата;
• Безшумна робота силового агрегата;
• Довговічність на фоні тодішніх бензинових конкурентів;
• Невибагливість щодо палива. Паровики часто можуть працювати на вугіллі, дровах, мазуті, гасі.

Звісно, недоліки у машин з паровою машиною під капотом теж є:

• Масивний громіздкий двигун. Проблема у тому, що двигун складається фактично з двох агрегатів – котла, що продукує пару, та парової машини, яка перетворює її енергію на механічний рух вала;
• Значна маса всього авто;
• Тривалий час для запуску після стоянки – щонайменше 15 – 10 хвилин;
• Потреба у заправці водою. Споживання води сягає кількох літрів на 100 км.

Правда про ККД паровиків

Теза про низьку ефективність парового двигуна стала неактуальною ще у 1920-ті. Відтоді паровики отримали повний комплект технологій, які додали цій техніці ще більшої віддачі. Врешті решт найдосконаліші моделі паромобілів мали ККД до 34% - більше, ніж у типових карбюраторних двигунів.

Відповідно, парові машини здавна демонстрували високі характеристики. Навіть ранні паровики були досить швидкохідними, скажімо, важкий і громіздкий паровий диліжанс Amedee Bollee 1875 року розвивав до 60 км/год.

Парові авто у порівнянні з машинами на ДВЗ

Автомобілі з ДВЗ довго програвали паромобілям (електромобілям також, але це інша історія). Бензинові екіпажі були складнішими за конструкцією, двигуну потребувався хитрий газорозподільний механізм, високоточна паливна система і система запалювання. В очах споживача бензинова машина була проблемною через клопітний запуск мотора, низьку надійність внаслідок складності конструкції і відносно високу ціну на бензин. Крім того, вузький діапазон обертів бензинового мотора потребував складної трансмісії – коробки передач, яку аж до 1950-х років доводилося перемикати вручну.

Але з часом ДВЗ почав накопичувати переваги, кількість яких врешті решт стала критичною.

Коротко

Безумовно, той поворотний момент автомобільної історії потребує окремого дослідження. Але незалежно від причин, які привели до перемоги у технологічній гонці початку ХХ ст. бензинового мотора, ми маємо дякувати інженерам тієї пори за те, що маємо сьогодні. А саме – за цілком зручні і безвідмовні автомобілі з двигунами внутрішнього згорання. До речі, сьогодні, наприкінці першої чверті ХХІ ст. ми маємо чіткі ознаки нового перерозподілу: сто років по тому електропривод знову атакує бензомобілі і дизелі на додачу. І чи зможе він врешті решт взяти реванш, досі не ясно.