Неля Куковальська із Софії Київської: Маємо докази – мощі Ярослава Мудрого в США
Де можуть бути мощі Ярослава Мудрого, які артефакти зникли із Софії Київської і чому Росія привласнює українську історію. Про таємниці тисячолітнього храму – у великому інтерв’ю РБК-Україна розповідає генеральна директорка заповідника "Софія Київська" Неля Куковальська.
Головне:
- Коли насправді збудували Софію Київську?
- Чи існує бібліотека Ярослава Мудрого і де її шукати?
- Що сталося з мощами Ярослава Мудрого і чому слід веде до США?
- Які святині та артефакти викрала Росія?
- Чим вражає Софія світових лідерів?
- Які нові фрески та графіті досі відкривають у соборі?
Тисячолітні таємниці Софії Київської
– Раніше вчені стверджували, що Софійський собор збудував Ярослав Мудрий, зараз все частіше говорять, що його заклав Володимир Великий. То хто насправді є засновником святині?
– У науці вже 200 років йде полеміка, хто будував собор. Є думка, що 1017-1037 роки – час зведення собору і це саме період князювання Ярослава Мудрого. Але Софія нам говорить про більш раннє закладення собору – 1011 рік. Про це свідчать і фрески, і мозаїки, і графіті. І цьому комплексу наукових досліджень не можна не вірити.
Собор будували візантійські майстри, які приїхали з Анною Порфірородною – дружиною Володимира Хрестителя. Софія була головним храмом Київської Митрополії, тут знаходилась резиденція митрополита. Це був великий 13-ти баневий храм, подвір’я якого оточував невисоким мур.
На початок ХІ століття це була велична споруда, бо кам'яних храмів у місті було лише два – Десятинна церква та Софія Київська. Десятинну зруйнували в 1240 році, а Софія збереглась до нашого часу.
Можу впевнено стверджувати, що мало який європейський храм має такий комплекс мозаїки та фресок початку ХІ століття. Навіть у головному місті Візантії – Константинополі (сучасному Стамбулі) не збереглось подібних пам’яток цього періоду.
– Яких змін зазнав храм за тисячу років?
– Наприкінці ХVII – на початку XVIII століть за гетьмана Івана Мазепи у соборі йшла реконструкція: добудували другі поверхи, шість бокових куполів, форму всіх куполів змінили, додали елементи українського бароко. Все потинькували, фрески закрили і розписали по-новому. Але вже в ХIX столітті їх почали відкривати.
У соборі збереглись залишки автентичної підлоги, яку розкопали у 1936-40 роках. По ній міг ходити ще сам Володимир Хреститель, точно ступали Ярослав Мудрий і його дружина Інгігерда.
За виявленими фрагментами ми зробили реконструкцію однієї ділянки підлоги. Розробили проекцію світлової композиції: коли людина заходитиме в собор, то світло проектуватиметься на підлогу і відтворюватиме орнамент древньої мозаїки. До великої війни вже все було відпрацьовано, але зараз не вистачає грошей, бюджет не задовольняє всі наші потреби.
Царські ворота, як і сам дерев’яний іконостас, з’явились значно пізніше – це середина XVIII століття. Вони автентичні, зі срібла, відреставровані у 2007-2008 роках. Їх освятив Вселенський Патріарх Варфоломій. Саме тоді була перша спроба України отримати Томос, але Росія зробила все, аби цього не сталося.
– У народі кажуть, що поки стоїть Оранта, стоятиме й Київ. Чому цей образ такий важливий для українців?
– Оранта у перекладі з латинської – та, що молиться. Богоматір у Софії вже майже тисячу років здіймає руки до Господа і благословляє нашу Україну на мир. Це зображення ніколи не було пошкодженим чи зруйнованим. Скільки було воєн і всяких негараздів, а руки Оранти не опустились жодного разу.
І з перших днів війни, коли російські війська наблизились до Києва, тут щодня лунала молитва. За Україну всі конфесії молилися разом. Софійська Оранта у блакитних шатах зображена на жовто-золотому тлі, в мозаїці також присутні й червоно-чорні кольори. Ці символічні для кожного українця кольори з нами від ХІ століття.
Цікаво, що візантійські майстри так збудували храм, щоб коли сходило сонце, проміння проходило крізь вікна, відбивалось у спеціальному камені й підсвічувало образ Оранти. Сам камінь не зберігся, але є та плита, де він був вмонтований.
– У Софії Київській найбільше у світі збережено мозаїки і фресок XI століття. Які таємниці вони приховують?
– Часто можна почути, що на одній із центральних фресок зображено дочок Ярослава Мудрого. Так це трактували у радянський час. Але коли реставратори розкрили її, то наші вчені з’ясували, що це насправді ктиторський портрет родини Володимира. Тобто зображення тих, хто сприяв будівництву храму. Там Володимир і його сини – Ярослав, Борис із дружиною, а також Гліб.
Дуже цікавими пам’ятками є графіті, що збереглись на стінах храму. На сьогодні їх 7,5 тисяч нараховується. Справжнім рекордсменом за кількістю графіті є фреска святого Онуфрія в одній з галерей собору. Люди вірили, що він зцілює від хвороб кісток, тому прихилялись до його колін. На фресці вони залишали свої молитви. Є навіть є договір про купівлю княгинею Всеволодовою землі, яка належала княгині Бояновій.
Раніше було досліджено лише 318 графіті, а ми вже вивчили їх 7,5 тисяч (із 2000-го року, відколи Неля Куковальська очолила заповідник, – Ред.). Зараз із шведськими колегами ми оцифровуємо графіті і вони будуть доступними на спеціально створеному сайті.
В часи перебудов за гетьмана Івана Мазепи галерея, де зберігається зображення Святого Онуфрія, була перетворена на окремий богослужбовий приділ – Апостольський. Свою назву він отримав через те, що тут були зображені святі рівноапостольні Володимир та Ольга. Цікаво, що свята Ольга зображена в образі мироносиці, вбрана в український традиційний одяг. Це – своєрідний натяк на матір Мазепи – Марію Магдалину.
Розкриття живопису в Софії триває й нині. Не так давно ми відкрили два сюжети: Стрітення і Хрещення, які написав український художник ХІХ століття Іван Селезньов. Нам тоді заявляли, нащо ви то зробили? Річ у тім, що в радянський час усе українське треба було замальовувати. А реставратори були ще старої закалки, тому не могли пережити, що в нас тут є свій український живопис. Але це історія собору і мистецтво має бути позачасовим.
Хрещення і Стрітення, які написав український художник ХІХ століття Іван Селезньов (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
– Тобто навіть у ХХІ столітті у соборі ще не всі зображення відкриті?
– В арці північного рукава трансепту (ліворуч від іконостаса, – Ред.) ще залишились дві нерозкриті композиції живопису ХІХ століття. До великої війни ми планували їх відкрити. Зараз я шукаю кошти, бо нам треба взяти риштування в оренду на 4 місяці. Це приблизно 50 тисяч доларів.
– Чи вдалося віднайти хоча б натяки, де була славнозвісна бібліотека Ярослава Мудрого?
– За нашими дослідженнями, вона могла бути на південних хорах біля сходової вежі. При бібліотеці був також скрипторій, в якому переписували книги і робили переклади. Південною вежею підіймались на хори чоловіки – князі та їх близьке оточення, а північною – жінки. Тому фрески у південній вежі чоловічі – зі сценами із полювання на екзотичних звірів, також зображений константинопольський іподром, де відбувались усі головні події Візантійської імперії.
Вочевидь, цією вежею на хори підіймались іноземні посольства, які князь приймав у стінах собору – такою була тогочасна традиція. Оскільки тоді посольства складались з чоловіків, то й підіймались на другий поверх саме по чоловічій частині.
Фрески у храмах Софії Київської (фото Віталій Носач/РБК-Україна)
– Де зараз може бути схована бібліотека?
– Припущень було багато різних. До мене навіть приходили ясновидці, які магічними речами намагались вияснити, де може бути бібліотека й розказували: то там, то там. Але поки все без результатів. Єдина книга, яка до нас повернулась – це факсимільна копія Реймського Євангелія, на якому присягала Анна Ярославівна, коли виходила заміж за французького короля Генріха І.
Книга зберігалась у Реймській муніципальній бібліотеці. Я побачила це Євангеліє на виставці "Святая Русь", яку провела Москва у Луврі в 2008 чи то 2009 році.
Тоді до мене звернувся директор Лувра Анрі Луаретт зі словами, що треба показати світу, що Русь насправді пішла з Києва, а не Москви. Для цього французи хотіли частину нашої колекції взяти на виставку. Ми зібрали артефакти із різних музеїв України, але тодішній міністр культури Вовкун заявив, що "це недоречно". Це була велика політична помилка.
Ми не представили свою колекцію. Я сама полетіла на ту виставку, на неї мільйони людей зі всього світу приїжджали і бачили, що "Русь почалась з Москви". Це жахливо.
Фрески у південній вежі, де, ймовірно, була розташована бібліотека Ярослава Мудрого (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
У пошуках мощів українських святих і князів
– Ви були однією із вчених, які відкрили саркофаг Ярослава Мудрого у 2009 році і виявили, що мощів князя там нема...
– Ярослав Мудрий і його дружина шведська принцеса Інгігерда були поховані разом у саркофазі. Вперше його відкрили у 1936 році і впевнились, що в ньому дійсно лежать кістяки чоловіка та жінки. А в 1939-му, коли саркофаг відкрили знову, вилучили кістки і повезли для досліджень до Ленінградського Інституту антропології і етнографії. Там було дуже детально зроблено рентгенографію всіх кісток і черепів.
За 70 років від останнього дослідження багато що змінилося: методи досліджень, з’явилась нова апаратура тощо. Тому в 2009 році ми розкрили його знову, щоб дослідити вміст саркофага за допомогою сучасних технологій, зокрема, аналізу ДНК кісток. Тоді виявилося, що в середині знаходиться лише один скелет – жіночий – Інгігерди. І ми розпочали пошуки…
Всі документи нам говорили, що кістки Ярослава Мудрого тут. Ми знайшли спогади сторожа, який працював у Софії дуже довго. Він писав, що перед Другою світовою війною йому сказали спалити ці кістки, але він цього не зробив. Під час німецької окупації кістяк ще зберігався тут, так само як і єдина чудотворна ікона Софії Київської – Миколи Мокрого, яка теж згодом зникла.
Було багато версій, куди поділись кістки. Я доповіла міністерству, що нема Ярослава Мудрого і мене відрядили до Санкт-Петербурга, але там їх не знайшли. Думали, що їх перевезли в Москву, але там теж не було.
Випадково ми натрапили на статтю доктора історичних наук Сергія Білоконя, який стверджував, що ікона Миколи Мокрого є у Брукліні в українській Церкві Святої Трійці в Нью-Йорку. Ми зачепились за цю ниточку і почали її розкручувати.
– Чи є підтвердження, що мощі Ярослава Мудрого у США?
– Я зустрічалась із Михайлом Герецем – старостою громади церкви, про яку писав пан Білокінь, де була ця ікона і мощі Ярослава. Він мені сам про це розповідав. У 2017 році я поїхала в Америку з відеооператором і той все зафільмував: Герец чітко розказав, як переносили мощі й ікону до церкви, де вони і зберігалися. Цьому є докази.
Ми розповіли про це Президенту України Володимиру Зеленському, і у 2023 році у своїй промові він сказав, що американська сторона пообіцяла віддати нам ікону Миколи Мокрого. Я запитувала потім ще й про мощі, нам сказали: "крок за кроком".
– Знаю, що росіяни полювали на мощі нашого князя…
– Росіяни хотіли викупити мощі Ярослава Мудрого за 2 мільйони доларів, бо їм треба матеріальну основу для підтвердження "своєї історії", чому Володимир Хреститель стоїть біля кремлівської стіни. Це ж ні в які канони історично не вписується. Адже місце і Володимира, і Ярослава тут, у Києві, столиці Руси-України.
Маємо повертати в Україну своїх героїв, святих, історію. На цьому стоїть наша держава, базуються національна свідомість та ідентичність. Нещодавно в Будапешті мені вчені розповіли, що мають відомості про те, де зараз знаходяться мощі князя Гліба. Його разом з братом Борисом поховали у Вишгороді і канонізували в 1086 році, але потім їхні мощі зникли. Думаю їх поїхати шукати.
Не так давно Православна Церква України канонізувала митрополита Рафаїла Заборовського. Він був похований у Софійському соборі, а віднедавна його мощі перенесли до Трапезної церкви, де всі віряни можуть до них прикластися.
Зараз ми вже 5 років робимо все, аби дружину Ярослава Інгігерду також визнали святою. Щорічно 23 лютого, у день її смерті, відбувається панахида біля її саркофага. Натомість Росія возить по світу свою "святу", яку видає за Інгігерду Новгородську.
– Розкажіть деталініше про це.
– Росія переписала історію, що начебто Інгігерда в кінці життя не добре жила із Ярославом, тому пішла в монастир у Новгород. Там стала монахинею під іменем Анни, а після смерті її канонізували.
Росіяни ці мощі тепер возять по світу, як шведську княгиню Інгігерду. Але дослідження показали, що це кістки жінки 35 років, а Інгігерда померла старшою. Ймовірно, це рештки першої дружини Ярослава Мудрого Анни. Коли я цю історію розповіла шведським колегам, вони були, м’яко кажучи, дуже здивовані.
Зазіхання Росії на Софію Київську
– Зараз Росія має якісь артефакти з Софії Київської?
– 56 предметів із Софійського собору не так давно наші вчені ідентифікували серед предметів, що знаходяться у музеї московського кремля. Це напрестольні хрести, церковне облачення, ікони, дарохранительниці. Росіяни оцифрували артефакти і зробили відкритий каталог в інтернеті, так ми їх і виявили.
У 1939 році, коли в Москві робили виставу давньоруського мистецтва, тоді забрали мозаїку із зображенням святого Дмитра Солунського, яка раніше знаходилась у Михайлівському соборі. Ми досі не можемо її повернути. У 2000-х з Росії передали лише деякі фрагменти фресок.
– Іноді спекулюють, що на дзвіниці і Царських воротах собору є двоголовий орел і це начебто маркер "русского міра"…
– Росіяни нічого свого не мають, вони все крадуть, як і символ Вселенського Патріархату. Річ у тім, що з останньою спадкоємицею Візантійського двору є Софія Палеолог, яка вийшла заміж за Івана ІІІ, в Московію потрапив династичний знак Палеологів – двоголовий орел.
Свого часу і Анна Порфірородна привезла королівську корону Володимиру Хрестителю, після чого на монетах його почали зображати у короні. Царські регалії мали право успадкувати лише сини Володимира від його шлюбу з Анною – Борис і Гліб. А сини Володимира від інших жінок не мали такого права.
Тож коли Борис і Гліб загинули, ніхто з інших синів Володимира не зазіхав на царські регалії. І в Росії, коли померли сини Івана Жахливого (росіяни називають його "Грозним") – онука Софії Палеолог, то наступники вже не мали права користуватись символом – двоголовим орлом. Але московити, як завжди, порушили усталені світові традиції, узурпувавши цей символ.
Софія Київська під час війни
– За 40 днів до початку повномасштабної війни з купола Софії Київській впав хрест. Українці побачили у цьому знак. Науковці вірять у такі передбачення?
– У цьому питанні я прагматик, бо розумію, чому так сталося. У 50-х роках ХХ століття ці всі хрести виготовили, не дотримуючись технології – чорний метал покрили міддю, яка з часом його роз’їла. Ми не встигли замінити хрести.
Коли впав хрест, ми тимчасово поставили хрест із Теплої Софії (колишня трапезна, – Ред.), який стилістично інший. Як тільки його встановили, так сталось, що одразу загарбницькі війська почали відходити від Києва і з Чернігівщини. Сьогодні триває реставрація та відновлення всіх хрестів Софійського собору коштом меценатів, зокрема центрального – за сприяння мерії Лісабону.
Софія Київська (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
– Зараз у Софію приїжджає багато світових лідерів. Як вони реагують на екскурсії собором?
– Іноземним делегаціям завжди намагаюсь показати частинку їхньої історії. У 2022 році Президент Франції Емануель Макрон був надзвичайно вражений тим, що Анна Ярославівна бачила ці фрески і мозаїки, ходила мозаїчною підлогою, підіймалась сходами веж на хори. Тут її батько благословляв на шлюб із французьким королем Генріхом І.
Я показала Президенту Макрону графіті на стіні собору, де Анна власноруч написала своє ім’я. Він глянув і каже: "Точно такий підпис є на грамоті Суасонського абатства". Щоправда, там вказано Анна Регіна, оскільки на той час вона була королевою-регенткою при малолітньому синові Филипові. А напис в соборі зроблений ще князівною.
До речі, поряд із написом Анни є графіті про поховання Ярослава Мудрого. Саме з цього напису ми точно знаємо, що князя поховали у неділю 20 лютого 1054 року.
Президентові Макрону я тоді подарувала факсимільну копію Реймського Євангелія, про яке ми вже згадували. У нього був культурний шок.
І Федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц відвідував Софію. Його вразила у соборі є фреска "Готські ігри".
– У вас зараз експонується особлива "воєнна" ікона, розкажіть про неї?
– Це ікона, на якій зображено Петра Конашевича-Сагайдачного, який не так давно став святим. Вона дуже символічна, бо написана на залишках ящика з-під набоїв, який привезли із Бучі. Сагайдачний – унікальна фігура в нашій історії. Він знаменитий і уславлений тим, що розбив війська московітів.
Перед війною ми планували привезти оригінал меча Сагайдачного, який зберігається на Вавелі у Кракові. Але через бойові дії все скасували. Я не могла відмовитись від цієї ідеї, тому почала шукати копію.
Виявилось, що її у 2019 році зробили для наших військово-морських сил. Я почала спілкуватись із керівництвом ВМС і таки вдалося знайти копію меча, який свого часу знаходився на фрегаті "Гетьман Сагайдачний".
Його привезли у Київ якраз до 400-річчя від дня смерті гетьмана Сагайдачного. Ми тоді влаштували цілу акцію – Настоятель Православної Церкви України, Митрополит Київський і всієї України Епіфаній освятив меч, ікону із Бучі і прапори військово-морських сил.
– Чому зараз у Софії Київській вкрай рідко проводять богослужіння?
– Коли багато людей у соборі, то різко підвищується температурний і вологісний режим, а це шкідливо для монументального живопису ХІ ст. Тому ми намагаємось обмежити кількість людей у соборі, бо його треба берегти.
Ми навіть фрески підсвічуємо спеціальним світлом середньої шкали, бо звичайне має ультрафіолет і інфрачервоні промені, через які фарба вицвітає, а наше світло не шкодить.
– Як змінилась робота Заповідника від початку війни?
– Спершу ми не працювали: хтось долучився до війська, частина співробітників евакуювалась. 15 травня 2022 року ми відновили роботу усіх наших музеїв, працюємо без вихідних. Під час війни у нас додалося багато різних подій державницького рівня. Це Саміти Перших леді і джентльменів, вручення Президенту України вірчих грамот послами різних країн, зустрічі делегацій на найвищому урядовому рівні.
Окрім того, музейні працівники щоденно ведуть свою роботу: це наукові дослідження, це і реставрація музейних предметів і нерухомих памʼяток, екскурсії для дорослих відвідувачів і дітей, квести, майстер-класи, музейні і музичні фестивалі, і ще багато чого, про що можна дізнатися з анонсів на нашому музейному сайті, у ФБ та інших соцмережах.
У нас багато подій для діток, бо маємо безпечні місця, де їх сховати під час тривоги. Намагаємось заробляти кошти, бо є серйозне недофінансування від держави. Бюджет на розвиток у нас практично нульовий. І в цій прогалині нам дуже допомагають наші меценати.
Інтер'єри Софії Київської (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
– Софія Київська є об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Чи допомагає вам ця організація зараз?
– Заповідник наразі за кошти ЮНЕСКО та Лісабонського університету разом з їхніми професорами зробили 3D-сканування Софійського собору і дзвіниці, на основі яких уже розроблена модель напружено-деформованого стану дзвіниці під дією ймовірного влучання дрона, сейсмічного навантаження, диверсійного втручання.
Також чекаємо на отримання різних приладів: таких як сейсмографів, акселерометрів, які фіксуватимуть вібраційні навантаження від вибухів, які ми поки не маємо чим вимірювати. Розрахункова модель дасть нам можливість виявити слабкі місця в конструктиві памʼятки аби завчасно, якщо це буде необхідно, підсилити їх.
З гуманітарною допомогою дуже виручають наші колеги з Німеччини. Ми отримали від них багато необхідних матеріалів для пакування, реставрації, зберігання музейного фонду, вогнегасників, осушувачів.
Торік вони подарували найсучасніші, легкі риштування для реставрації монументального живопису в Софійському соборі. Ціна їх майже 150 тисяч євро. Наші художники-реставратори були дуже вдячні німецьким колегам за ці засоби.
– Чи матиме Україна шанси після перемоги повернути втрачені цінності?
– За 30 років Незалежності України ми не змогли цього зробити. У свій час державою була створена спеціальна організація, яка займалась переміщенням культурних цінностей, але її ліквідували.
Знаєте, мені якось наснилось, що приходжу на роботу і колеги кажуть, що ось там йде процесія. Я дивлюсь: до Софії несуть ікону Миколи Мокрого і мощі Ярослава Мудрого. А я стою і плачу від цього. Мрію, щоб ці цінності повернулись в Україну. Я 16 років життя віддала цьому. Поки це моя недоспівана пісня.