Надія Кузьмичова, МОН: Освітні втрати – це реальна загроза розвитку всієї країни
Війна кардинально змінила освітній процес в Україні. Як проходитиме навчання тих, хто евакуювався в інші регіони або за кордон, які новації чекатимуть учнів та вчителів і чому важливо робити все, щоб повернути дітей за парти – у інтерв'ю для РБК-Україна.
Через війну освіта стикнулася з викликами, яких раніше не мала ніколи за час української незалежності. Сотні шкіл зруйновано ракетами. Діти з батьками, рятуючись від обстрілів, роз'їхалися по різних регіонах і по всьому світу.
Дистанційне навчання, яке раніше сприймали як щось нетипове, стало для багатьох єдиним виходом отримати знання. Хтось зовсім перервав зв'язки з українськими школами і тепер вчиться в Німеччині чи Польщі. Там, де у школах відновили очне навчання, діти з вчителями спускаються у сховища щоразу, коли звучить сигнал тривоги.
Попри всі обставини, 40 тисяч дітей вчаться в українських школах онлайн, перебуваючи в окупації. У МОН кажуть: не можна втратити цей безцінний зв'язок, щоб після звільнення територій діти були ментально близькі до наших реалій.
Про втрати в освіті через широкомасштабну агресію РФ та про те, які зміни плануються в українських школах під час війни – у інтерв'ю заступниці Міністра освіти і науки України Надії Кузьмичової.
– Як змінився рівень знань дітей за час війни? Багато хто змушений пропускати навчання через переїзди? Як це позначиться на рівні знань і навичок у віддаленій перспективі?
– Наслідки освітніх втрат, які вже бачимо сьогодні, надзвичайно серйозні. За даними PISA-2022, рівень знань українських підлітків відстає щонайменше на два роки від потрібного рівня, і це сигнал тривоги для всього суспільства. Освітні втрати не просто позначаються на індивідуальному розвитку дитини – вони в перспективі можуть стримувати економічний та соціальний прогрес цілої країни.
Через вимушені переїзди та пропуски в навчанні під час війни багато дітей не мали змоги отримати достатньо знань і практичних навичок. Це не лише питання шкільних оцінок. Це розвиток м'яких навичок та навичок соціалізації, це майбутні професійні можливості, успіхи, які можуть залишитись нереалізованими.
Світовий банк прогнозує, що через освітні втрати ці учні сумарно втрачатимуть мільярди доларів доходів упродовж свого життя. Це реальна загроза нашому людському капіталу та розвитку всієї країни. Зараз ми працюємо над стратегією повернення дітей до очного навчання – це не просто точкове рішення. Це наше зобов’язання перед майбутнім держави, наш шанс забезпечити дітям необхідні знання, навички та впевненість, які так важливі для їхньої успішної реалізації в житті та для сильного майбутнього України.
– За час великої війни в Україні сильно змінилася кількість і структура населення. Скільки шкіл в Україні за цей період закрилися? Є багато історій про те, як в сільських школах залишилося лише по кілька учнів, і всі вони різного віку й не можуть вчитися в одному класі.
– Щоб оцінити зміни у кількості шкіл в Україні з початку повномасштабної війни, можна порівняти дані на початок навчального року до і після цих подій. На кінець 2022/2023 навчального року працювало 12,930 закладів загальної середньої освіти. На кінець 2023/2024 навчального року їх стало 12,592. Тобто відбулося скорочення на 338 шкіл за один навчальний рік.
Станом на вересень 2024 року працюють 12,268 шкіл. Найбільше скорочення відбулося в Запорізькій (на 65 одиниць) та Тернопільській (на 34) областях. Це ті регіони, де відбувається укрупнення шкіл. Натомість збільшилася кількість шкіл лише в Києві (на 11) та в Кіровоградській області, де стало на дві школи більше. У Київській області кількість шкіл не змінилася.
Зменшення кількості шкіл, які працюють, також повʼязане з окупацією. Частина шкіл на окупованих територіях через це перебуває на простої.
Війна принесла значні втрати в освітній інфраструктурі через обстріли та бомбардування. Від початку бойових дій постраждали 3524 заклади освіти, з них 360 зруйновано повністю. Це 14,81% від усіх закладів освіти. Серед постраждалих – 1663 школи, з яких 201 втрачена повністю.
Найбільше постраждали школи в Харківській, Донецькій, Дніпропетровській, Київській, Херсонській, Миколаївській, Луганській, Сумській, Чернігівській областях та у Києві. 879 шкіл знаходяться на тимчасово окупованих територіях.
– Як війна змінила саме навчання в школах? Зараз хтось вчиться онлайн, інші взагалі вийшли з навчального процесу.
– Тієї однорідності учасників шкільного процесу, яка в нас була до 24 лютого 2022 року, зараз просто немає. До COVID було все, що завжди ми звикли бачити у школах. Були учні, які приходили до класів. Були вчителі, які приходили і вели уроки. І всі ми радісно навчалися в однакових умовах. За іншими формами, індивідуальними чи сімейними екстернатними, учні теж вчилися, але їх було небагато.
Зараз через широкомасштабну війну ми маємо ситуацію, коли у класах вчаться одночасно чотири різні категорії дітей. Це значить, що вчителю у класі треба витрачати в чотири рази більше часу.
В цілому в Україні відновили навчання офлайн у більше ніж 80% закладів освіти. Це може бути суто очне або змішане, коли чергуються години: в один тиждень вчаться очно молодші діти, другий тиждень – старша школа. Тоді інші вчаться дистанційно. Але це ми теж зараховуємо плюс-мінус до очного, бо у дітей є хоча б періодичний доступ до класу. Це перша категорія учнів.
Друга категорія – діти, які вчаться дистанційно і рахуються в цьому ж класі. Через війну багато людей змушені були переїхати в інші міста і села. І в класі умовної полтавської школи, яка відновила очні заняття, можуть сидіти діти, які ось прийшли за парти. А з ними на уроці дистанційно може бути ще 3-5 дітей, які переїхали в інші регіони.
В цьому ж класі також можуть бути умовні 5 дітей, які перебувають за кордоном. Це третя категорія учнів. Вони скоріше рахуються як дистанційні, але часто не можуть відвідувати урок, бо в цей час мають заняття в умовній школі у Варшаві.
Четверта категорія – діти, які перебувають на тимчасово окупованих територіях і теж вчаться в наших школах дистанційно. З цими трьома категоріями вчителю дуже складно. Ось вчитель заходить на урок, працює з дітьми в класі. Під'єднуються онлайн діти з інших регіонів. Це все ж дві різних аудиторії, яким треба приділити час. Це надзвичайно важко. Все одно хтось з цих аудиторій буде втрачати в увазі, у залученні в процес, в комунікації з однолітками.
Ми входимо вже в третій навчальний рік в умовах війни. І ми не можемо говорити, що це нормально. Бо вчителі працюють в нетипових для них умовах, це подвійне навантаження. І якість освіти для школярів буде гіршою.
Це виклик. Його потрібно чесно визнавати, і реагувати на нього. І говорити про те, що всі ці категорії учнів мають бути розведені по окремих класах, або формах навчання. Якщо це очне навчання, то вчитель працює лише з очною аудиторією. Дистанційне навчання – окремі дистанційні класи.
– Як це розведення буде виглядати на практиці?
– Скажімо, в умовній полтавській школі було два п'ятих класи по 24 дитини. Якийсь із цих класів стає очним: в ньому вчаться діти і з першого, і з другого класу. Бо фізично туди ходить лише 20 учнів. Ведуть заняття ті вчителі, які працюють з цими дітьми. Діти того ж року навчання, але які не в Полтаві з різних причин не збираються поки повертатися, навчаються дистанційно.
Є й такі, хто переїхав, наприклад, до Ужгорода. Але з невідомих нам причин не йде у місцеву школу вчитися. Вони теж вчаться дистанційно. Вони мають навчатися окремо, не з тими, хто зараз сидить за партами. Якщо навантаження дозволяє, це можуть бути ті самі вчителі. Мета в тому, щоб учень отримував якісну освіту і для цього ми маємо кожній аудиторії запропонувати форму і формат навчання, які відповідають їх запитам.
Навчання різних категорій учнів у різних форматах буде обов'язковим з 1 вересня 2025 року.
– Чи розділять тих учнів, які зараз перебувають за кордоном?
– Учні, які перебувають за кордоном, не можуть під'єднуватися до занять в той час, поки йде урок в українській школі. Бо вчаться у місцевих школах. Для цієї категорії запроваджений ще в 2023 році українознавчий компонент (скорочена програма, за якою діти можуть вивчати предмети, яких немає в закордонних школах – ред.).
Це дозволяє дітям, які перебувають за кордоном, вчити лише українську мову, літературу, історію, правознавство, географію і захист України. Решту предметів учню перезараховують. Розроблені рекомендації для вчителів, як це робити.
Українознавчий компонент – це не тільки про освіту. Це ще й про зв'язок дитини з нашою державою. Так, ми пропонуємо в чомусь іти на компроміс. І в основі цього компромісу лежить довіра. Ми довіряємо французькій, польській, будь-якій іншій школі, яка поставила оцінку учню. І радимо зайвий раз не тестувати дитину, не створювати додаткових оцінювань, щоб переконатись, чи відповідає ця оцінка дійсності. Бо результат від цього який? Дитина відмовляється від навчання не в польській школі, а в українській.
Тут і нібито і правильна логіка у наших вчителів, бо всі ми хочемо давати дітям якісні знання. Але з такими масштабами міграції Україна ще не стикалася. І в освітніх політиках важливо закладати те, що прив'язує, залишає зв'язок людини з Україною.
– Як це вплине на рішення тих, хто зараз за кордоном – повертатися в Україну чи ні?
– Учень може зараз не повернутися в Україну і не продовжувати навчання в технікумі чи в університеті. Але він матиме атестат, який залишає йому цей зв'язок і можливість продовжити навчання в Україні в будь-який момент. Це залишає йому право скористатися цим атестатом, вступивши на навчання десь у західному вищому навчальному закладі, якщо там є квоти для українців. І він буде відчувати, що йому Україна дала додатковий бенефіт в його траєкторії.
І цей бенефіт з часом може нам повернутися. Наприклад, інтелектуальною інвестицією в Україну. У вигляді бізнесу, який людина тут відкриє. Або цей учень в майбутньому може бути нашим амбасадором в іншій країні, просуваючи інтереси нашої держави.
Вихід дитини із системи освіти – це й вихід з українського контексту, з процесів в країні. Якщо мама виїхала за кордон з дітьми і тут залишився батько, то ймовірно, вони хоча б періодично приїздять в Україну. Але контексти все ж втрачаються. Особливо у тих, хто не навідується додому.
– Скільки дітей фізично перебуває на тимчасово окупованій території, але вчиться в нашій системі освіти?
– Це понад 40 тисяч дітей. Відмінність від тимчасової окупації 2014 року в тому, що наші так звані "давно окуповані" території не мають цих інституційних закладів освіти, і відстежити тих дітей зараз в нашій системі освіти вкрай важко. А на територіях, окупованих після 2022 року є заклади освіти, які переїхали фізично, але юридично числяться, де й були.
Наприклад, школа з Енергодару працює віртуально в Києві, заняття ведуть дистанційно. І частина дітей зі школи розкидана по Україні, частина за кордоном. І ті, хто перебуває в окупованому Енергодарі.
Для цих дітей внесено зміни у положення про індивідуальну форму освіти. Зокрема в частині педагогічного патронажу. І для дитини за цією формою вчитель будує індивідуальний графік навчання, що дозволяє підлаштовувати його під потреби дитини.
В педагогічному патронажі робота вчителя оплачується по-іншому. У звичайних умовах вчитель отримує зарплату за клас, навантаження класу. А тут йде обрахунок і нарахування годин у прив'язці до дитини. Якщо у нас 5 дітей на педагогічному патронажі у початковій школі, то навчання цих 5 дітей дорівнюють 20 годинам. А це – більше ставки. Бо ставка – це 18 годин.
Це дозволяє використати навантаження вчителя більш прицільно, щоб він працював з окремими категоріями дітей. Щоб ці категорії окремо оплачувались і враховувались в формулі освітньої субвенції. Раніше це було як додаткове навантаження. Через це школи неохоче відкривали екстернат, наприклад, бо оплата за нього є мінімальною.
Так само як українознавчий компонент для дітей за кордоном. Він додатково не оплачувався. Але діти, які навчаються за кордоном мають обліковуватись окремо. Як і діти з тимчасово окупованих територій. І це важливо для збереження зв’язку, як на ТОТ так і для дітей за кордоном.
– Чи відома кількість дітей, які не тільки вчаться за кордоном або в Україні дистанційно, а скільки їх загалом виїхало за кордон? Минулого року міністр освіти Польщі казав, що цих даних немає ні в ЄС, ні в Україні.
– У нас є система АІКОМ (Автоматизований інформаційний комплекс освітнього менеджменту – ред.). За даними, які ми маємо в нашому АІКОМі, де є картка-профіль учня, за кордоном перебувають 331 903 дітей. Там теж є певна похибка, до 10%.
Це діти, яких ми бачимо в системі освіти. Тих, хто реально перебувають за кордоном, більше. Бо частина вже вийшла з нашої системи освіти, вони зробили вибір в бік іншої країни і вже не навчаються у нас.
Але скільки їх саме за кордоном, на жаль, не знаємо не тільки ні ми, але й жодна країна Європи. Через відсутність кордонів всередині ЄС дитина, яка перетнула наш кордон, може навчатися в будь-якій державі. Обміну реєстрів між країнами Європи немає.
Певні дані дає ООН. Але там можуть порахувати тих самих дітей двічі. Коли ті вчилися у Польщі, а тоді переїхали, скажімо, до Німеччини. І тоді виходить дублювання даних по одній дитині в європейській країні.
– Наскільки масово діти за кордоном виходять з нашої системи освіти і обирають закордонні школи замість українських?
– Вихід з системи освіти триває з об'єктивних причин. Це зокрема діти, які просто закінчили 11 клас.
Ми бачимо скорочення, але це скорочення не обов'язково йде через вибір на користь іншої держави. Порівнюючи такі дані минулого і цього року, значного падіння кількості учнів немає. Поодинокі випадки у межах великих чисел не дуже помітні. Як і раніше, перша і основна причина виходу з процесу – це завершення 11 класу.
Водночас очевидно, що дітей у початковій школі буде менше. Якщо сім'я виїхала у 2022 році і дитина тільки зараз по віку йде в перший клас, то до школи дитина піде саме за кордоном. І в нашій системі освіти навряд чи буде вчитися.
– За кордоном рідко де можна знайти школи, де можна вчитися за українською програмою. Чи стане їх більше найближчим часом?
– Фізичне відкриття шкіл за кордоном – це доволі складно і дорого. Але у нас є державна Міжнародна українська школа. Це школа екстернів, де є відкрита індивідуальна форма навчання і де діти за кордоном можуть отримувати освіту за українською програмою.
І ось МУШ співпрацює зі школами, недільними школами або громадськими організаціями, які надають освітні послуги поза межами України. Там діти можуть вчитися очно. Якщо осередок уклав договір з Міжнародною школою, далі ті діти проходять атестацію і отримують атестат українського зразка на базі МУШ, навчаючись у цих осередках.
Розвиток таких осередків – це один зі стратегічних пріоритетів МУШ, що перебуває на стадії візійного оновлення. І в планах – розширення, щоб МУШ навчала не тільки на екстернаті, а й дистанційно теж навчала дітей за кордоном за українознавчим компонентом. Можливо, навчала б дітей на тимчасово окупованих територіях. Тому коли ми говоримо про нові школи за кордоном, ми говоримо про осередки, і їх потрібно розширювати.
– Скільки шкіл змогли відновити очне навчання, де діти ходять на уроки фізично?
– Зараз майже 84% шкіл працюють в очному або в очнозмішаному форматі. І близько 14% (1500-1700) закладів освіти працюють у форматі дистанційному. Є території, де навіть за наявності умов (укриття – ред.) працювати дуже небезпечно. Де близькість до лінії фронту не дозволить навіть будувати укриття.
Але треба чесно визнати: навіть ті школи, які відновили очне навчання, – не всюди вони мають своє укриття, і не всюди умови хороші. Забезпечивши базову потребу в безпеці, далі дивимося, де покращити умови. Донори допомагають робити ремонт, допомагають з оснащенням. Тим часом держава інвестує великі гроші в будівництво повноцінних протирадіаційних укриттів, в яких можна вчитись. Не пересиджувати повітряну тривогу, а саме вчитись. І це стратегічний пріоритет.
Так, ці сховища дорогі. Це інвестиція, яка в розрахунку на одну дитину може коштувати 150 тисяч гривень. Але без цього величезна кількість дітей ще невідомо скільки не матиме жодних умов для виходу на очні заняття.
Вже давно доведений факт, що дистанційна освіта в порівнянні з очною програє не тільки по знаннях і навичках, а й по психоемоційних особливостях розвитку учня. Як би чудово і навіть ідеально не викладали дітям дистанційно – це гірше, ніж дитина б ходила до школи і вчилася разом з однолітками.
Саме тому ми реалізуємо політику “Школа офлайн”. Її ціллю є повернення за парти 300 тисяч учнів. Політика яка складається з декількох компонентів. Основне – це інфраструктура, будівництво повноцінних укриттів або споруд подвійного призначення. Також ми стимулюємо дітей і батьків виходити на очну освіту в умовно безпечних регіонах.
Часто буває, коли умовна родина переїхала з Маріуполя до Львова. І дитина чомусь не ходить до львівської школи, а продовжує вчитись дистанційно вже третій рік. Хоча місця у львівських школах є, там майже всі заклади відновили роботу очно. Можна йти вчитись, але цього не відбувається.
Це дуже негативна й неправильна тенденція, бо тут йдеться про внутрішню сегрегацію: ми дистанціюємося від своїх же, не інтегруємося у місцевий простір. І це в той час як для дитини найкращий механізм інтеграції – залучатися через школу до свого середовища, до всіх його активностей, і врешті ставати повноцінним членом цього мікросоціуму. Над цим треба працювати безпосередньо з самими родинами.
Тому там, де є можливість, треба виходити на очне навчання. І якби зараз вийшли на очне навчання всі діти, які перебувають в умовно безпечних регіонах, це б могло бути більше 100 тисяч дітей, які наразі живуть в одному місці, а натомість з різних причин вчаться дистанційно.
Це з часом логічно призведе до перегляду мережі дистанційних шкіл. Бо якщо дитина з Маріуполя вийшла до школи у Львові, значить вона випала з маріупольського закладу. Водночас хтось з Лисичанського ліцею переїхав на Харківщину, де теж ведуться бойові дії. І там вийти на очне навчання можливості немає. І такі діти продовжують вчитись онлайн у Лисичанську. Але якщо ви у Львові чи в Ужгороді, то причин не виходити на очне навчання до місцевої школи точно має бути небагато.
– Виходить, такі школи, з яких всі перейдуть навчатися очно, просто закриють?
– Ні. Діти ВПО з навчання вийдуть, але це не всі учні таких шкіл. Левова частка, яка залишиться – це діти з-за кордону. Для них формують окремі класи, де вивчатимуть українознавчий компонент. В таких школах значна частина дітей, які вчаться з окупованих територій. Якщо до них застосують педагогічний патронаж, у таких вчителів кількість ставок може навіть зрости, бо там обліковуються години за дитиною, а не за класом.
– Як сприймають такі новації самі вчителі?
– Поки області сприймають ці нововведення дуже обережно. Звісно, нам зараз легше сказати: "давайте ще почекаємо", або "давайте все збережемо, як є". Але це ж взагалі не вихід з ситуації. Ось Луганська область втратила в наборі першого класу більше 78%. Треба знаходити способи, аби зберегти освіту та її якість.
Можливо, Луганська область може стати таким собі хабом дистанційної якісної освіти. В Києві є приватна школа, де 16 тисяч дітей отримують освіту дистанційно, вони продукують якісний контент. Інтерактивно, сучасно. Чому б не зробити таке на державному рівні?
У дистанційному форматі можна набирати значно більше дітей, ніж у звичайний клас. І можна стати яскравим прикладом дистанційки. А коли ми звільнимо ці території, готових до навчального процесу шкіл там відразу не буде.
– На окупованих територіях, на жаль, часто є самопроголошені "школи".
– Так, і з часом виникне низка питань. А що робити з цими самопроголошеними школами? Що робити з вчителями, які там працювали? Це вже інший клубок проблем. Є стратегія роботи на деокупованих територіях, але зараз ми говоримо про стратегію роботи в умовах воєнного часу. Це не одне й те саме.
– Над якими ключовими змінами для школярів працюєте зараз – тими, що почалися раніше повномасштабної війни?
– Під час війни є кілька фокусів, на яких ми зосереджуємося у межах ланки шкільної освіти на найближчий навчальний рік і на наступні роки. Це впровадження реформи Нової української школи на всіх ланках. Десь переглядаємо зміни, десь долаємо розрив, який стався через недофінансування. Другий фокус – запровадження нової філософії оплати праці вчителів, яка має вести її в бік підвищення. Третій фокус – реакція на воєнний стан, де ми забезпечуємо безпечний доступ дітей до очної освіти.
Що таке Нова українська школа? Це про зміст, це про професійну підготовку вчителів і матеріально-технічне оснащення. По кожному з цих трьох компонентів вже здійснюються певні зміни.
Ми починаємо публічне обговорення внесення змін до закону "Про повну загальну середню освіту", який підвищить якість освіти і запропонує учням ширші можливості в старшій школі. Але це не означає, що нам треба готуватись лише до змін у старшій профільній школі.
Не можна забувати про те, що в цей час у нас відбувається з 5 по 9 класи. Також це не означає, що ми не маємо думати про початкову школу. По всіх ланках ми маємо рухатися одночасно, але з різними фокусами.
У ланці з 5 по 9 клас ми вже ініціювали концептуальний перегляд підходу до викладання історичної галузі. Аналогічні зміни будуть і в інших галузях. Це те, з чим вчитель працює в класі, і що дитина споживає в освітньому процесі. Також це про оновлення підходу до експертизи підручників.
– Що змінюється у підході до створення підручників?
– Зараз відбувається реорганізація однієї з наших установ – Інституту модернізації змісту освіти, який тепер опікується процесом, пов'язаним з експертизою підручників. Тепер за це відповідає Український інститут розвитку освіти.
Навіщо все це робиться? Має кардинально змінитись підхід до експертизи підручника, щоб не відбувалися подібні ляпи, навіть з нещодавнього (у підручнику з української мови для 7 класу надрукували карту України, на якій немає півострова Крим – ред.) Попри одіозність цього ляпу, трапляються й інші помилки. Зміст підручників не відповідає концепції Нової української школи, він тільки косметично щось змінює, маскує старий підхід під новий.
Також цього року вперше запроваджена апробація підручників перед друком. Їх використовують спершу тестово у школах, і вчителі дають зворотний зв'язок. Видавництво і автори вносять корективи. Це знижує ризик неадекватного матеріалу, помилок. Бо це ланки одного процесу: програма та підручник, з яким працює вчитель.
– Як зміниться те, як зараз проходить перекваліфікація вчителів?
– Є орієнтир на зміну правил гри. Один з орієнтирів – гроші, які держава виділяє на підвищення кваліфікації вчителів, мають іти за вчителем. Це вже пілотувалося при вступі до вищих навчальних закладів: частину грошей залежно від кількості балів діти отримували на свої умовні рахунки. І далі вони самі визначали, йдуть вони вчитись у приватний заклад і там використовують свій грант і доплачують. Або ж йдуть у державний заклад.
Тут модель та сама: вчитель, отримуючи ці гроші, сам визначатиме, куди йому йти на перекваліфікацію. Вчитель стає більш суб'єктним, більш активним, гнучкішим у виборі. А ми як держава маємо забезпечити, щоб те, що пропонується на ринку, відповідало певному рівню якості, і вчитель вибирав серед перевірених.
Треба створити реєстр провайдерів з певними стандартами якості. Зараз я використовую слово ліцензування, але це не означає, що це буде механізм ліцензування. Тому додаткова мета – це розвинути цей ринок якісних послуг.
– Чи закладається у плани збільшення зарплати вчителям?
– Так, потребу зростання зарплат вчителям розуміють усі. Незважаючи на пріоритетність видатків на оборону, ми не маємо гаяти час. Треба створити новий підхід, щоб на момент покращення фінансової ситуації або при зростанні фінансової допомоги від партнерів ми могли говорити про запровадження нового підходу оплати праці вчителям.
Всі ми знаємо, що маємо цінувати вчителя зі стажем. Хтось з вчителів вдосконалює навички постійно. Хтось готовий додатково менторити початківців. Це безцінно, але все це забирає час. І це навантаження треба враховувати. Ментором готові бути не всі, тому будуть і інші траєкторії розвитку вчителів. Можна створювати навчально-методичні матеріали, підручники. Можна брати участь у різноманітних проєктах, конкурсах. Що все це дає? Це дає відхід від лінійності. Не всі вчителі мають обов'язково проходити ті самі ланки професійного розвитку. Це різні траєкторії, і вони не лінійні.
Це про гнучкість вибору, який вчитель робитиме, виходячи зі своїх сильних сторін. Все це будемо обговорювати з громадськістю. І, звісно, з самими вчителями.
– Одна з вагомих змін у школах під час війни – оновлення предмету Захист України. Як, на вашу думку, це вплине на світогляд дітей в перспективі?
Це одна з вагомих змін у школах. Важлива частина предмету – навички надання першої медичної допомоги, реагування в стресових, надзвичайних ситуаціях, вміння управління безпілотними засобами.
Важливе нівелювання ось цього розподілу – ось це хлопці вчать, а дівчат цьому не вчать. Скасування гендерного складника є наскрізним. Бо функція захисту – комплексна, багаторівнева, і вона стосується кожного. І це реагування на виклики, які ми собі не обираємо. Це про стійкість, яка має закладатися поступово, через цікаві інноваційні підходи.
Наразі Україні створено 887 осередків, де мають навчатися діти з кількох закладів. Там буде оснащення. Це не просто плакати, які висять на стіні. Це й "хардова" технологічна складова, де можна практикуватися, тренуватися, в тому числі у гейміфікованому форматі, який відповідає психологічним потребам і особливостям нашої цільової аудиторії підлітків.
Ми сподіваємося, що новий підхід до викладання предмета змінить філософію ролі і значення людини в країні. Це про відповідальність, про ціннісні речі, які нативно закладаються у старшій школі. Це готовність захищати країну і знати відповідь на питання "чому я", "чому ми". Щоб це було чимось природним і таким же логічним, як і багато інших речей, які оточують нас у житті.