"Куди прийдуть росіяни, жити не залишуся". Як переселенці рятуються від війни у шелтерах

Між тим, в Україні організовані шелтери – зараз діють 1038 місць тимчасового проживання для переселенців, які приїхали з територій, де ведуться чи велися бойові дії. За даними Мінреінтеграції, у квітні вільні понад 20 тисяч місць.

РБК-Україна побувало в одному із таких шелтерів у місті Сміла на Черкащині та подивилося, як облаштовуються люди, які приїхали із зони бойових дій.

Які умови створили для переселенців

Шелтер для переселенців у Смілі – у приміщенні дитсадка серед приватного сектора, до якого веде вузька дорога повз сусідські ворота. Це тихе місце, де у будній день чути лише голоси пташок.

Біля типової двоповерхової будівлі з великими вікнами повільно прогулюються двоє людей, на віддалі у павільйоні сохне випраний одяг. Усередині в дитсадку при вході– полиці з одягом, який принесли місцеві жителі. У коридорі пахне тушкованою картоплею із м'ясом.

Заклад ще місяць тому запрошував нових людей на поселення, а у квітні вільних місць вже немає – приїхали 16 людей, які евакуювалися із Покровська на Донеччині, розповідає завідувачка Наталія Косенко.

"Люди тут можуть проживати до закінчення війни плюс 6 місяців. Через заклад з 1 березня 2022 року пройшли 7900 людей. Спочатку приймали тих, хто тимчасово переїжджали – переночувати, на добу. Потім люди почали проживати хто місяць, хто рік-півтора", – каже керівниця шелтера.

Планувалося, що дитсадок буде приймати 50 осіб, але зараз є вже 52. Раніше в закладі доводилось і по 100 людей розміщувати – на дитячих ліжках, на матрацах на підлозі. Тепер завдяки МОМ, Червоному Хресту і громадським організаціям шелтер має нові ліжка і побутову техніку.

Наталія Косенко розповідає, що мешканців годують двічі на день безкоштовно – о 9 ранку сніданок, о 12-й – обід. Продукти надає міська рада, допомагають і благодійники. Сусіди приносять картоплю, макарони.

За проживання переселенцям платити також не треба – держава відшкодовує кошти на енергоносії. А із 1 вересня дитсадок буде переведений у статус соціального житла.

Відео: Як переселенці живуть у шелтері у Смілі (youtube.com/РБК-Україна)

Поруч розташовані школа, садочок, лікарня – це підходить переселенцям із дітьми.

Приміщення 5 груп у дитсадку переобладнані під житлові кімнати, кожна на 10 людей. У 4 кімнатах проживають родинами, лише в одній – несімейні люди.

"У нас кімнати 100 "квадратів" розділені на 50 і 50 метрів. Для дітей облаштовані зони для навчання. У кожній кімнаті є душові кабіни, туалети, пральні машини, мультиварки, мікрохвильовки. Також є ще спільний туалет в коридорі", – розповідає про зручності керівниця закладу.

Як облаштовуються жителі на новому місці

Зараз у дитсадку живуть великими родинами, є пенсіонери, люди з інвалідністю, діти, хтось приїхав із собаками. Раніше у закладі були мешканці з і папугами, удавами, згадує Наталія Косенко.

Чимало попередніх мешканців оселилися у Смілі та в районі. Хтось придбав житло, хтось орендує.

"Люди з Харкова прожили спочатку півроку, а потім повернулися додому. Деякі переселенці виїхали за кордон. Є люди, які працюють – на заводі, на харчоблоках, і у нашому закладі проживають і працюють також. Люди, які нещодавно приїхали з Покровська, влаштувалися у лікарні", – ділиться вона.

Фото: Завідувачка дитсадка у Смілі Наталія Косенко (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

Розповідає, що найбільше запам'яталися перші сім'ї із Харкова – жили по 12-16 осіб. Гортає альбом із фотографіями і показує їхні фото.

"Тут народилася дитина, тут ми хрестили її, одну бабусю поховали. Ці люди все нам допомагали. На Великдень разом паски пекли, і пиріжки, і посилки передавали на ЗСУ. Вони дружні. Зараз вони у Смілі знайшли приватний будинок", – каже завідувачка.

Останні люди, яких заклад міг прийняти, приїхали днями із Покровська.

"Якщо поїде хтось, то звільняться місця і ми зможемо знову брати людей. Але ніхто не планує виїжджати", – зауважує вона.

Люди із зон, де близько ведуться бойові дії, приїжджають у важкому стані, бо не знають, що їх тут очікує, каже Наталія Косенко.

"Більшість людей до останнього живуть вдома – вони бояться невідомості. Приїхали і кажуть – ми потрапили наче в родину. Перші два-три дні у них йде психологічна адаптація. Приїжджають з тих місць, дуже важко і дуже шкода дивитися на цих людей. Перші дні очі зі слізьми. Кажуть: дай Бог, щоб нам в цих краях не бачити того, що вони бачили".

Переселенці швидко повертаються до звичних справ на новому місці. Люди, що приїхали місяць тому, вже обробили ділянку на території дитсадка та засіяли городину. Біженці, які приїхали раніше, завели курей.

Фото: Переселенці у Смілі (надане РБК-Україна)

"Якби не діти, сама б не виїхала, терпіла"

Одна із нових мешканців – Ольга Зейналова з Покровська Донецької області. Вона приїхала до Сміли з двома дітьми 2,5 і 8 років у березні 2024 року. Розповідає, що виїжджали зі свого міста двічі – на початку війни знайшли прихисток на Закарпатті, а влітку 2023 року повернулися додому, де залишався чоловік. Подружжя має кафе у місті.

"Думали, тихіше буде. Все одно обстріли йдуть, діти лякаються. Довелося знову виїхати. Якби не діти, я б сама не виїхала, терпіла. Там сильно близько, по місту все розбите. Чоловік залишився у місті, приїжджає сюди раз на місяць", – розповідає вона.

Про шелтер у Смілі дізналася із групи в Фейсбуку "Типовий Покровськ". До того дзвонила скрізь, де приймають.

"Здається, було шість областей. Черкаська найближча, а у Хмельницькій – села, умови з дітками погані. Тут за умовами найбільше підійшло. Перший раз жили на заході України також в дитсадку, але там в душ треба було виходити на вулицю, туалет був один на 70 людей", – говорить Ольга.

Фото: Ольга Зейналова із Покровська (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

Каже, що хотіла б повернутися додому, якщо буде куди, а поки налаштовані жити у Смілі.

"Тут я першу ніч просто виспалася. Були сирени, але я на них не реагувала, бо я знаю, що тут нормально все, спокійно. Там навіть без сирен немає спокою. Летить літак – боїшся. Ракета може пролетіти. Може "приліт" бути і думаєш: куди і що сталося. Особливо вночі погано, коли спиш і тут різкий вибух", – згадує Ольга.

Розповідає, що від КАБів під Авдіївкою у них тряслися будинки. Якщо було чути звуки, значить, вибухи приблизно за 10 км.

"Ми вже знаємо, коли поряд чи ні, за звуком орієнтуємося, вікна відчиняються. Тоді хапаємо все, дітей, документи. А коли за звуком наче не поряд – сидимо. Коли місяць немає прильотів – ще якось живеш. Як тільки прилетіло – ходиш, не знаєш куди себе подіти. Стрес такий, весь час на нервах", – починає плакати.

Фото: Діти родини з Покровська (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

За її словами, у Покровську залишається ще чимало місцевих людей, також ті, хто приїхали з Авдіївки:

"Не хочуть їхати далеко. Деякі хочуть повернутися додому, навіть на окуповану територію".

"Там, де прийдуть росіяни, я жити не залишуся"

Найстарший у цій великій родині із Покровська – Микола Лях, батько Ольги Зейналової. Він народився там, до пенсії працював на шахті. Місяць тому вивіз дружину, двох дочок, брата і сестру, колишню дружину, двоє внуків. Один син чоловіка залишився працювати у Покровську, другий після третього поранення продовжує воювати.

"Перший раз виїжджали 5 березня 2022 році – були в селі в садочку на Закарпатті. Тут ще краще, тут дуже ловко. Відчуття, що ми вдома. Бо там більше угорці, розмовляють по-своєму. Нам зараз діватися нікуди – вдома б'ють, стріляють. Вже садочок біля нас розбили, де ходила доця. У нас там будинок. Раніше, коли все було добре, тримали і свиней, і курей, гуси, качок, садили город. Довелося виїхати", – розповідає чоловік.

Додає, що йому треба бути з усіма, бо має машину, яка дуже виручає родину. Із Покровська віз до Сміли холодильник, картоплю, одяг, інструменти.

"Хочу повернутися тільки, якщо погонять назад оцю банду російську. Там, де росіяни прийдуть, я жити не залишуся. Як тільки починалося, я вже бензин приготував, пляшки. Кажу: буду сидіти на другому поверсі і кидати, як будуть їхати. Мені-то вже все одно. При них жити ніяк – звірі, вони що хочеш зроблять", – каже Микола Лях.

У 2023 році родина поверталася додому у Покровськ. Там вдалося пожити 9 місяців і довелося знов тікати.

"Плани є такі – якщо росіяни будуть наступати ближче, треба шукати тут хатинку – я дивлюся, є за 50-70-100 тисяч гривень. Тоді наймати машину і привозити речі, добро, нажите за все життя. І тоді тут жити", – ділиться він.

Фото: Микола Лях з Покровська (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

Має переселенець проблему – місяць минає, як йому не можуть зробити документи ВПО. Без цього він не може лягти в лікарню підлікувати серце. Хоча має направлення від лікаря із Закарпаття, де лікувався у стаціонарі.

Зараз живе за пенсію. Каже, що їх смачно годують у шелтері. Але докуповує хліб, молоко, сало, солодощі дітям, мандарини.

"Вже садимо городик – морковка, кріп, цибулька, петрушка, кабачки, огірки, помідори", – розповідає чоловік, який ще місяць тому вивозив рідних з-під обстрілів.

На відео від хат одні плями залишилися

Два роки тому до Сміли із Соледара на Донеччині приїхав з родиною Володимир Саржевський. Працював машиністом тепловоза на підприємстві "Артемсіль".

У його кімнаті пахне свіжими пиріжками, але виявляється – смажили рибу. Його жінка сидить в іншій кімнаті на ліжку і дивиться передачу на великому телевізорі.

Чоловік розповідає свою історію, як опинився у Смілі:

"Почалися обстріли, ми не виїжджали, бо моїй матері було 85 років і вона ледве ходила. Потім наші військові кажуть: виїжджайте, бо тут буде дуже гаряче. Нас волонтери вивезли спочатку в одне місце, друге, третє, і так ми добралися аж сюди. У Соледарі залишився і будинок, і квартира в новому будинку. Там вже, мабуть, немає нічого".

У дорозі його матір померла.

"Ми тут прижилися, люди гарні, доброзичливі. Допомагаємо тут, порядки наводимо, меблі позбирали. Є чим зайнятися, і не так тужливо", – ділиться Володимир Саржевський.

Фото: Володимир Саржевський із Соледару (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

Каже, що майбутнього не планує. Але додому повернутися не вийде.

"Думаю, ще років 10 там робити буде нічого. Дивився відео – від хат одні плями залишилися, гола цегла. Якщо може тут вдасться знайти щось стареньке, відремонтуємо. Отак на старості років – працювали 40 років на підприємстві і залишилися без нічого", – бідкається чоловік.

Згадує, що за два роки у шелтері були дуже різні люди, був час, коли поліція не встигала їздити на виклики, коли молодь порушувала правила у закладі.

"А зараз нормальні люди заселилися, спокійніше стало", – каже переселенець.

"Будинок через дорогу розбомбили, жертви були"

У квітні до Сміли з родиною приїхала Наталія Рибіна із Мирнограду, що поряд із Покровськом. Розповідає, що хотіла сюди дітей привезти і якісь речі врятувати.

"У нас будинок через дорогу розбомбили, жертви були, в будинках вікна, підвіконня повилітали", – розповідає вона.

Каже, що з початку війни виїжджала з 85-річною мамою до Угорщини, де рік і 5 місяців жили в селі неподалік від столиці у хостелі в гарних умовах. Але проблемою було незнання мови. У серпні 2023 року повернулася у рідне місто, бо тоді здавалося, що було тихо.

"Але вже у грудні почалося – кожен день гупало, бахало. У нас там гарна квартира, робота була, хоч я на пенсії вже. Працювала на залізничній станції. Зараз у місті нічого не працює – ні школи, ні дитсадки", – ділиться жінка.

Каже, що більшість людей не виїжджають, бо ще тримаються за роботу.

Фото: Наталія Рибіна із Мирнограду (РБК-Україна/Дмитро Семенюк)

Розповідає, що має знайомих у Черкасах, тому раніше приїжджала підшуковувати житло у Черкасах, у Смілі, але нічого по коштам не знайшла.

"Чисто випадково побачила, що тут були місця, пощастило. Другий раз за кордон не хочу – тут нам краще, навіть поговорити є з ким. Тут буде, як вийде – але поки все як в тумані. Я сьогодні тільки прийшла до тями", – говорить вона.

Основні проблеми – побут та інфраструктура

Прихисток у місцях тимчасового проживання (МТП) знайшли більше 100 тисяч українців, які прибули з небезпечних чи прифронтових регіонів. Створення шелтерів дало можливість у найкоротші строки дати дах над головою великій кількості людей, однак з часом стають помітними певні нюанси проживання в колективних центрах, звертають увагу у БФ "Право на захист".

"Це як побутові питання – потреба в ремонті кімнат та санвузлів, відсутність пандусів, поручнів, недостатня кількість побутових приладів, меблів, так і більш суттєві – відсутність інфраструктури, транспортного сполучення, відповідно, неможливість дістатись до місця роботи, медичної чи освітньої установи, отримати соціальні послуги. Через такі проблеми людям, які вимушено перемістились у віддалені громади, важче облаштувати своє життя якісно", – зазначає старший фахівець з моніторингу ситуації ВПО БФ "Право на захист" Ростислав Непийпа.

Експерт додає, що абсолютно для всіх ВПО важливими залишаються питання житла та роботи.

Через понад 2 роки повномасштабної війни місця тимчасового проживання залишаються актуальними, бо необхідні не лише для вразливих категорій населення, які не можуть влаштуватися самостійно, а й слугують транзитними пунктами для новоприбулих переселенців, звертають увагу в БФ "Право на захист".

Фахівці благодійного фонду постійно здійснюють моніторинг дотримання прав ВПО та людей, які постраждали внаслідок воєнних дій і надають юридичну, грошову, матеріальну, психологічну та соціальну підтримку.

За даними Мінреінтеграції, загальна кількість місць тимчасового проживання (МТП) становить 1038 об’єктів. У той же час, за інформацією Кластера з питань управління та координації МТП (СССМ Cluster), станом на березень 2024 року в Україні працювало 2647 місць тимчасового проживання.

"Така різниця у даних може бути зумовлена тим, що до переліків включають МТП, які відповідають низці мінімальних вимог для життєзабезпечення ВПО, встановлених урядом, або можуть бути приведені у відповідність до них. Однак у частині випадків шелтери, які фактично працюють, не відповідають цим вимогам", – зазначають у БФ "Право на захист".

Кількість шелтерів збільшать

Кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні зростає, бо зараз почалася нова хвиля переселенців з Харкова, які до цього два роки не виїжджали, або тих, хто виїжджають повторно, каже голова робочої групи Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради з питань житла для ВПО Максим Ткаченко.

"За два роки держава змогла розмістити у місцях тимчасового проживання лише 1-2% ВПО. Це дуже мало. Ми ставимо мету збільшити кількість цих місць тимчасового проживання хоча б до 10% від загальної кількості ВПО у країні. Необхідно посилити інформаційну політику в цьому напрямку, щоб була інформація у всіх хабах, сайтах, телеграм-каналах про можливість розміщуватися у таких місцях тимчасового проживання", – розповідає він.

Невелика частина з цих шелтерів – приватні. За проживання вони не беруть кошти, бо отримують компенсацію за комунальні послуги від держави.

Максим Ткаченко пояснює, що умови проживання у шелтерах нерідко залежать від того, де вони розташовані та хто ними опікується.

"Де поруч є місцева влада, донори або партнери, волонтери, громадські організації, там умови більш-менш непогані. Але якщо шелтером, наприклад, опікується ОВА, а він знаходиться в області, то, на жаль, часто умови там не дуже задовільні, бо людини, яка би займалася цим гуртожитком, там поруч немає", – зауважує народний депутат.

Гуртожитки, у яких незадовільні умови, не потрапляють до офіційного переліку місць тимчасового проживання, додає він.

"Немає чіткої цифри, скільки є МТП, які не мають офіційного статусу, але я думаю, що таких закладів не менше 100 по всій країні. Відповідно до критеріїв, міжнародні організації не можуть допомагати, якщо цей заклад не є офіційним МТП", – звертає увагу Максим Ткаченко.

За його словами, зараз триває інвентаризація усіх гуртожитків, де можна розміщувати переселенців, зокрема, студентських.

"Сподіваюсь, що десь у травні ми отримаємо фінальний перелік хоча б по Міносвіти тих додаткових гуртожитків і локацій для можливого розміщення ВПО", – каже він.

Якщо про ці місця безкоштовного проживання розповідати, то охочі заселитися будуть, вважає Максим Ткаченко. Особливо після скасування виплат для багатьох ВПО та на тлі зростання вартості оренди житла.