Капелан Костянтин Холодов: Наша церква дозволяє захищати зі зброєю в руках

Про те, яка роль капеланів на війні, чому боротьба за свою країну прирівнюється до святості та з чим суспільство стикнеться після війни, в інтерв'ю РБК-Україна розповів керівник капеланської служби ГУР МО Костянтин Холодов.

– Які задачі капеланів в армії?

– Завдань у капелана багато і вони різноманітні. Є завдання у капелана в пункті постійної дислокації, місці виконання бойових завдань (на передовій). У якихось розгорнутих війська – наприклад, на кордоні, де ще немає бойових зіткнень, одні завдання, під час повернення і реабілітації – інші.

Але основне завдання капелана – це допомагати бійцеві, солдату, офіцеру, командиру. У нас допоміжна функція. Ми не є форвардами бойових дій.

– Як ви перетинаєтеся в сфері вашої діяльності з психологами?

– Із задоволенням. Коли є психолог, мені набагато легше, коли я працюю. Ми не заміняємо один одного, але доповнюємо. Просто психолог намагається звернути увагу військовослужбовця, солдата на проблеми всередині і допомогти їх вирішити. Капелан намагається допомогти вирішити ці проблеми разом. Не просто знайти, що в душі, а нагадати, що є Бог навіть в таких важких ситуаціях, де здавалося б, що немає Бога, не може він існувати в цьому світі хаосу, смерті.

Капелан покликаний нагадати, що на війні Бога найбільше, ніж у мирний час. Він найбільше дбає за тебе в цей момент, щоб ти лишився живий, щоб не перестав бути людиною. І це задання капелана нагадувати, що солдат не один, навіть коли здається, що один.

Особливо, коли військовослужбовець прослужив більше, ніж один рік і цей період був важкий. Якщо солдат втратив побратимів, можливо, і командира, якого любив і поважав, то це для нього дуже важкий період, йому треба допомагати.

– Допомога капелана – для людей, які прийшли в армію вже з вірою?

– Є люди, які кажуть, що вони не вірять в Бога або вірять в якогось іншого Бога, є такі люди. Але капелан допомагає однаково всім – і тим, хто вірить, і тим, хто не вірить. Бо Бог однаково любить і того, хто вірить, і того, хто ні. І капелан повинен служити і тим, і тим.

Фото: Костянин Холодов: "Капелан допомагає і тим, хто вірить, і тим, хто не вірить" (РБК-Україна/Віталій Носач)

– До вас приходять і кажуть: я не вірю, але ви мені щось розкажіть?

– До мене ніхто не приходить. Я приходжу. Сидіти і чекати, поки до мене хтось прийде... Я йду до командира і кажу: так, сьогодні я буду працювати з таким-то підрозділом. І я йду і працюю.

– А капелани закріплені за якимись підрозділами в армії?

– У Збройних Силах України капелан є на бригадному рівні. Може бути одна або дві посади. Часто одна. У нього є помічник із солдатів або сержантів. І є капелан на батальйонному рівні. Якщо це батальйон окремий, а не лінійний, там капітанська посада, в бригаді – майорська посада. У бригадного капелана є кілька тисяч солдатів. Може бути 5-6 тисяч, а то й більше. Капелан узгоджує з командиром, з яким батальйоном йому сьогодні працювати, або завтра, або наступний місяць.

За правилами, капелан подає плани роботи з цим батальйоном, що і як має робити. Ми вже прийшли до рівня професійного капеланства. Є закон про службу військового капеланства, який передбачає, що капелан – це офіцерський склад. Нещодавно Верховна Рада внесла зміни, що капелан може бути і цивільним, але це тільки у зв'язку із тим, що бракує капеланів-офіцерів, які можуть служити на офіцерських посадах.

Громадянин України, який є священнослужителем, призивається на контрактну службу і отримує мандат від своєї конфесії, що він має право здійснювати капеланську діяльність. Мандат надається на основі освіти, і у ТЦК священику присвоюється звання молодший лейтенант.

Він проходить навчання у Військовому інституті Київського національного університету імені Шевченка, де готують військових капеланів. Бо прийде у військо людина, яка ніколи не служила, наприклад, і одразу стає офіцером. І не знає, що таке дивізія, що таке дивізіон і в чому між ними різниця, не знає, як правильно одягати на себе форму, як її носити.

Стріляти не вчать, хоча я за те, щоб капелан вмів володіти зброєю. Тільки заради безпеки, бо на війні дуже багато зброї, щоб він просто не встрелив собі в ногу випадково. Але в курсі підготовки цього немає. Тактична медицина вивчається обов'язково. Бо бувають такі моменти, коли треба надати кваліфіковану долікарську допомогу. Треба вміти зупинити кров.

– Чи бере капелан до рук зброю, щоб стріляти? Церква дозволяє?

– Наша церква дозволяє захищати зі зброєю в руках. Захистити себе, захистити своїх парафіян, захистити своїх побратимів. Але закон 4626 не дозволяє видавати зброю військовим капеланам.

На війні бувають некомбатанти – ті, хто не беруть участь у бойових діях. Це медики і священики. Ці дві категорії займаються тільки допомогою військовослужбовцям. Одні надають допомогу тілу, інші – душі. І дуже часто буває, що на стабілізаційних пунктах можна побачити і медика, і капелана поруч. Але медикам у нас видається зброя. А капеланам це закон категорично забороняє. Може, колись переглянуть цю норму.

– Чи доводиться капеланам виїжджати на лінію фронту?

– Різне буває, але я як керівник капеланської служби проти того, щоб капелани виїжджали аж на самий "нуль". Якщо дійсно просять, щоб приїхав хоча б на 15-20 хвилин, щоб побув, помолився, чи посповідав, причастив, тоді треба. А просто їхати, щоб випробувати свої нерви, от я сміливий, я був "на нулі". Це не є добре.

– А кому підпорядковується капелан? У нього церковне керівництво чи військове?

– Капеланство – це місія церкви у війську. І звісно, що підпорядкування у капелана є одне – це військовий командир. Але церковне керівництво ніхто від нас не забирає. Бо якщо від нас заберуть церковне керівництво, то ми перестанемо бути капеланами.

Кому підпорядковується в'язничний капелан, припустимо? Він підпорядковується своєму єпископу. І єпископ його благословляє на капеланське служіння. Але командир каже: так, отче, ви маєте сьогодні зробити те-то, попрацювати з таким-то, але він не каже, що ви маєте сьогодні служити літургію. Він не втручається в наші богослужбові справи. Але єпископ може сказати, що сьогодні такий день, ти мусиш служити літургію для солдатів.

– Хто може стати капеланом? Які є вимоги?

– Це має бути громадянин України, який відповідає всім вимогам, хто має бути військовослужбовцем, не судимий. Мати богословську освіту обов'язково рівня не нижче бакалавра. Ця освіта повинна бути визнана державою, інакше не буде виданий мандат.

Можуть бути всі: і протестанти, і католики, і греко-католики, і православні, і мусульмани в нас є теж капеланами. Жінки можуть бути капеланами, законодавство дозволяє. Знаю двох жінок, які мають мандати, може їх є більше.

Фото: Костянтин Холодов: "Я за те, щоб капелан умів володіти зброєю" (РБК-Україна/Віталій Носач)

– Скільки зараз є капеланів в армії і скільки треба?

– Зараз треба 800 капеланів, а закриті близько 350 посад. Бракує, бо немає стільки священиків, які готові зараз залишити церкву і піти служити в війську лейтенантом. Якщо їх будуть призивати, звісно, вони підуть. Але мандат виготовляється певний термін, декілька місяців. Якщо священик хоче бути капеланом і поруч з його парафією знаходиться його бригада чи військова частина, і там є посада – іди збирай документи і призивайся. Є такі варіанти.

А є таке, що просто священик призвався, а бригада немісцева, він служить в іншому місці. Тоді на його парафії хтось інший служить, поки він не повернеться. Повернутися капелан зможе, як інші – звільнитися за станом здоров'я або демобілізуватися.

Є такі випадки, що священник із мандатом перебуває на посаді солдата чи сержанта і його не ставлять на посаду капелана, бо командир каже, що нема ким замінити цю посаду.

– Які богослужіння здійснює капелан – ті самі, що у храмі?

– У храмі відбувається літургія, і в окопах теж може відбуватися літургія. У храмі вона відбувається повним чином, а в окопі чи іншому місці священик може дещо скоротити, тим більше, що зараз Синод прийняв вже чин літургії в польових умовах. Він дещо відрізняється.

Тобто літургія триває дві години, я в польових умовах служу її хвилин 45, якщо нікого не сповідати. Я намагаюся напередодні посповідати. Капелан може бути у формі та просто в єпітрахілі (частина облачення, що спадає на груди, – ред.), а не у фелоні (риза, верхня частина облачення у формі накидки, – ред.), обов'язково повинен бути євхаристійний набір (церковне начиння для здійснення таїнства причастя, – ред.), просфора, вино. І хтось допомагає з числа солдатів, які ходять до церкви.

– Присутність на богослужінні для солдат добровільна чи їм командир каже приходити?

– Тільки добровільно. Може бути недобровільно, наприклад, якщо є людина, в якої проблеми з дисципліною, і командир просить побалакати, бо сам не може знайти спільної мови. Капелан намагається зрозуміти, чому солдат так себе поводить, може в нього проблеми вдома, може з побратимами чи ще щось.

Часто може бути, що вдома щось. Доводиться дзвонити батькам чи навіть дружині, просити, щоб не напружували його, наприклад. Буває, жінка чоловікові дзвонить: "Я не можу, сама не справляюся, тут корова мене вдарила, приїжджай, бо в мене вже все". І він тут воює, а подумки там, журиться за дружину, що їй тяжко.

– Чи служать капелани у храмах на прифронтових територіях?

– Доводилось. Навіть таке було, що наш капелан на прохання місцевої громади здійснював богослужіння на якесь свято, бо той священик Московського патріархату, що був, десь подівся. А люди, староста прийшли у підрозділ, знаючи, що там є капелан, просили, щоб він служив у церкві. Такі випадки були на Донбасі.

Тобто на Великдень, якщо підрозділ знаходиться у якомусь селі і люди захочуть, то священик буде святити паски. Наше завдання працювати не тільки з солдатами, а й із сусідами навколо. Важливо пояснити людям, які живуть в тому селі, щоб вони не ставились вороже до наших військовослужбовців, щоб допомагали чимось. Чи може їм треба допомога якимись продуктами.

Налагоджувати стосунки з місцевим населенням – це теж входить в обов'язки капелана. І тому, якщо капелан запропонує свої послуги як священика, в цьому нічого поганого немає. А ще краще, якщо вони погодяться і скажуть, що їм таке треба. Люди не питають, якої юрисдикції православний священик.

Капелан: "Інколи воїни вночі дзвонять: помоліться за мене" (РБК-Україна/Віталій Носач)

– З якими проблемами найчастіше звертаються воїни?

– Звертаються з тими самим питаннями, що й інші люди. Плюс додаються якісь особливості ведення бойових дій. Можуть бути побутові проблеми, організаційного характеру. От мене не влаштовує моя посада: я можу краще щось зробити на іншій посаді. Доводиться йти до командира і пояснювати, що у цього стрільця є фах лікаря і його краще перевести на іншу посаду.

Приходять хтось як до друга, хтось як до батька. Хтось звертається "отче", дехто – "пане майор", щоб підкреслити мою військовість, а не тільки духовний сан. Дехто по імені і по батькові – Костянтин Володимирович.

Є такі воїни, що звертаються у складну хвилину. Інколи вночі дзвонять: "Помоліться за мене". Буває, людина втратила друга, йому тяжко на душі. Він бачив цю смерть і не зміг ні на що вплинути. І мучить себе через це.

– Коли до вас звертаються, що загинув побратим, що ви їм говорите як священик?

– Я не можу зараз процитувати, що саме я говорю. Але важливо вселити надію. Кажу: розказуй, я тебе слухаю. Важливо виговоритися. Потім питаю, як я можу допомогти у цій ситуації. Часто кажуть: ви вже допомогли, ви мене вислухали. Потім: "Помоліться за мене, мені тяжко".

Людина потребує турботи іншої людини, навіть якщо вона є самодостатньою, про неї все одно треба турбуватися. Хоча не до кожної людини треба йти зі своєю добротою. Треба йти до тієї людини, яка дійсно зараз цього потребує. Людину треба знайти. У Святому Писанні сказано, що "милостиня твоя має запотіти в руці".

А для того, щоб знати, кому це треба, треба бути з ними, бачити, що відбувається із солдатами, командирами. І в командирів нерви здають, особливо на початках, коли у нього загинув хтось і він розуміє, що можна було уникнути цієї загибелі, і не може собі пробачити. І у нього все йде шкереберть через те, що він тільки за це думає.

– Чи були випадки, що люди наверталися до віри на війні?

– Так. І були такі, що відверталися від віри. Ті, хто навернулися під час війни – це вже назавжди. У кожної людини зустріч з Богом індивідуальна. Якщо це стається на війні, це назавжди. Це як на війні стають побратимами. Якщо вони подружилися в окопах, будуть друзями до кінця днів.

Війна оголює людські якості. Якщо в людині більше добра, війна показує, що ця людина має в собі безмежно багато добра. У мирному житті це може бути приховано комфортом. Це в усіх проявляється – на війні людина не може себе приховати.

Там бувають випадки, що від тебе залежить життя твого побратима. Як солдат вчинить, інший або виживе, або ні. Буває, що людина жертвує собою заради іншого. Але про почуття провини, що не зміг врятувати побратима, будемо говорити після всього. Зараз на цьому концентруватися не варто. Є те, що треба сказати зараз, а є те, над чим треба буде комплексно працювати потім: над почуттям провини, яке потім виллється у ПТСР, з якого людину треба витягувати роками.

Я завжди кажу: маєш допомогти собі сам, я буду допомагати, буду поруч з тобою, але ти повинен усвідомлювати, що треба робити.

– Як ви мотивуєте тих, хто там вже давно служить і кажуть, що втомилися?

– Я не можу їх мотивувати. Якщо людина вже "нагострилася" додому, ну що я йому скажу? Втекти може, такі випадки теж є на війні. Я з ними не стикався, в мене такі бійці всі супермотивовані. Я працюю зі штурмовиками, з нашими спецназівцями.

– Чи відомі вам випадки порятунку на війні завдяки вірі людини?

– Є таких випадків багато. Я стараюся на них не концентруватися. Бо мені не треба зайвий раз доводити, що Бог є, що він поруч в найважчий момент.

Буває, боєць приходить і каже: "Ми були на молитві, ви нас благословили і у нас все пройшло добре. А минулого разу, коли вас не було, і ми не помолились, ми пішли без благословення, нам було важко, в нас були поранені".

Фото: Капелан: "Ті, хто навернулися до віри під час війни – це вже назавжди" (РБК-Україна/Віталій Носач)

Я думаю, що багато що залежить від присутності капелана в війську. Мій друг священик якось сказав, що капелан – це як кавоварка в офісі. Офіс може працювати без кави. Але коли кавоварка є, це набагато краще. Коли є капелан у підрозділі, це розкіш. Буває, що є капелан, але не до кінця справляється, не всім приділяє стільки уваги, скільки треба. Але плюс в тому, що капелан знаходиться там, де всі. Спить там, де решта сплять.

– В армії зараз багато проблем, які мають психологічне коріння – ігрова залежність, самогубства. Чи можуть капелани на своєму рівні вплинути на це?

– Хочеться впливати. Ми вислідковуємо ці речі, намагаємося упередити. Ці онлайн-казино. Пояснюю, що це великий гріх. Людина може за вечір чи за день програти всю зарплату. Замість того, щоб переслати додому матері, дружині.

Я маю фах психолога, тому я працюю з особовим складом, намагаюся дивитися на людей і виявляти в них схильність до самогубства. У нас в підрозділі випадків не було. Але зверталися побратими, щоб я взяв під контроль когось. Я вів цю людину, все нормально.

– Як щодо зростання числа розлучень під час війни, ви намагаєтеся зберегти шлюби?

– Це не тільки зараз – це проблема війни. Буде багато розлучень, коли бійці повернуться додому. Переконую зберігати шлюб, бо сім'я – це човен, сильний корабель. У 2017 році в Авдіївці рік і два місяці стояла 72 бригада, тоді взагалі капеланів ще не було. Я був поруч в іншому підрозділі на посаді офіцера-психолога і мене іноді запрошували туди попрацювати. 70% бригади до кінця ротації розлучилися.

Коли немає чоловіка вдома більше року, не кожна жінка може таке витримати.

Ця війна вже вплине на суспільство, це буде така травма, такий рубець на всю нашу історію. Ми будемо пожинати плоди після цієї війни, яких ще не видно. Це буде демографічна проблема, проблема із сім'ями, у нас багато покалічених буде, і не тільки військових, а й цивільних – скільки людей страждає від обстрілів.

– Коли жінки з дітьми за кордоном, хлопцям спокійніше воювати чи це підриває їхній дух?

– Різне ставлення. Один сумує за дружиною, інші знаходять способи зустрітися. Вона приїздить в Україну, він відпрошується в командира на кілька днів, зберігають сім'ї.

Є такі, що кажуть: не приїжджай, як закінчиться війна, приїдеш, будь з дітьми там. Але взагалі це не добре, коли чоловік і жінка далеко один від одного. Від жінок у збереженні сім'ї залежить 80%.

Чоловік робить свою роботу – захищає країну, землю і свій дім. Жінка могла би і вернутися і підтримати чоловіка. Вже нема такої небезпеки, особливо, якщо це західна Україна чи Київ. Нічого, люди живуть тут. Нема таких частих тут обстрілів. Я не засуджую тих, хто не повернувся, ні. Але якщо хочеш зберегти сім'ю, повернись.

– Чи виправдовуєте ви чоловіків, які намагаються потрапити за кордон всіма правдами і неправдами, щоб не бути мобілізованими?

– Як я можу виправдовувати людей, яким начхати на свою країну? Жив до цього часу в цій країні, ходив на вибори. У тебе є якісь не тільки права у цій країні, а й обов'язки. Зараз вони штурмують консульства, тому що в них є право отримати паспорт чи поміняти. Але життя в суспільстві накладає певні обов'язки, їх треба виконувати. Тому ні, я не виправдовую, абсолютно.

Я виправдовую тільки в тому випадку, якщо людина фізично не може виконувати функції захисту держави, має якісь хвороби, які не сумісні з військовою службою навіть у воєнний час. Якщо він хоче виїхати, навіть призивного віку, то хай виїжджає. Але якщо людина може виконувати обов'язки захисту своєї країни, то повинна це робити. Це її обов'язок – перед Богом і перед своїм народом.

Фото: Костянтин Холодов: "Якщо людина може захищати свою країну – це її обов'язок перед Богом і своїм народом" (РБК-Україна/Віталій Носач)

– А якщо він скаже: я людина віруюча, я не можу вбивати?

– Війна це не про вбивати, хто тебе примушує. Війна це тяжка робота – там треба носити, копати, вантажити, перекладати. Там не кожного пошлють вбивати, бо не кожен вміє це робити. Ти виходиш із зони комфорту і тебе наче занурюють у холодну ванну з кригою і кажуть: отут будь, отак треба, ти живеш в незвичних умовах, ти не належиш собі, накази віддає незнайома тобі людина, мусиш їх виконувати. Оце війна. Людина, яка має фізичну форму гарну і подає снаряди до гармати, вона вбиває чи не вбиває?

Якщо боїться – нічого страшного. Сьогодні боїться, завтра не буде боятися. Перебоїться. Таке буває.

Я допомагаю людині, кажу, що не треба боятися. Чого ти боїшся? Що ти вмреш – так усі умруть. Ну не ходи на вулицю, бо там машина тебе може збити. Коли гроза, не виходь на вулицю, бо блискавка може вдарити. Не купайся в річці, не плавай, бо втопитися можеш. Всюди є небезпека, людина немічна істота. Так, на війні більше небезпеки. Але якщо ти будеш виконувати все, будеш носити бронежилет, вчасно реагувати на небезпеку, ти збережеш своє життя. Це мистецтво.

Людина сідає за кермо і в перший день боїться страшно, але за кілька днів вона вже їде. Людина звикає до цієї небезпеки, вона в ній живе. Більше того, вона потім від неї отримує задоволення. Людина їде за кермом, отримує задоволення від водіння. Від того, що опанувала цю небезпеку. І небезпеку на війні можна опанувати.

На війні можна жити. Можна воювати. В ній можна знайти позитиви. У війні народжуються герої. Ти цей героїзм бачиш на власні очі. Ти бачиш людей, які роблять неймовірне. Про них колись напишуть книжки, а ти з ними тут, в одному окопі. Їхніми іменами назвуть школи і вулиці, а ти їм сьогодні руку тиснеш. Хіба це не прекрасно? Треба вміти це бачити. Люди міняють час, міняють історію на твоїх очах.

– Чи кажете бійцям, що смерті не існує, а є царство небесне?

– Момент смерті завжди людину буде лякати. Але я пояснюю і проповідую, що смерть – це частина нашого життя. Якщо ми вже заговорили про смерть, то сам Бог пройшов через смерть. Ісус Христос пройшов через неї і зробив її для нас нестрашною. Тобто, якщо Бог пішов у ці двері, то і я теж можу туди піти, бо Він потім воскрес. Двері життя, яке після земного, відкриті завжди, і ми розуміємо, що і 20 років це мало, і 50 років теж мало, і 70 років мало.

А що немало? Коли життя постійно триває – це вічність. Людина не може насолодитися у повній мірі земним життям, бо воно здебільшого скорботне. І ти постійно щось очікуєш, якогось покращення, щоб щось було хороше в твоєму житті. А воно от хороше, а потім хтось з рідних твоїх помер. І тобі вже на серці боляче. І ти думаєш, що це за життя таке.

Я багато друзів втратив на цій війні. І сказати, що я щасливий від того, що я живу – я не знаю. Ось зараз якось 50 на 50. Так, я сприймаю своє життя як дар Божий. І я дякую, що я живу. Але чи це життя дійсно таке, про яке я мріяв – навряд чи. Але є якісь завдання в цьому житті, я їх виконую. Я розумію, що мені за ці завдання треба буде відповідати перед Богом.

На проповідях говорю трохи м'якше, намагаюся слова "смерть" не торкатися. Вони самі знають, що це таке, не один день воюють, бачили, що це.

Фото: Костянтин Холодов: "Я багато друзів втратив на цій війні" (РБК-Україна/Віталій Носач)

Єдине, що я пояснюю, що їхня боротьба є важливою не для тільки для них самих, бо багато з них думають, що тільки ми воюємо, а Київ гуляє. Що ця боротьба важлива для суспільства в цілому і для Бога теж. Бо якщо ти жертвуєш собою заради когось, це свята справа. Це справа, коли людина хоче уподібнитися Богу. І уподібнюється зрештою. Бо Бог теж себе віддав за когось. Він на хресті був розіп'ятий не за свої гріхи, а за наші. І коли говорив слова "Немає має більшої любові, ніж та, коли хто душу кладе за друзів своїх", він не тільки це говорив, він це і зробив – на хресті віддав себе за інших.

Так само і ви віддаєте себе. Ви йдете на бій і знаєте, що можете загинути. Ви ж свідомо це робите. Тому це святість, це рівень святості такий.

– Де ви будете на Великдень?

– Зі своїм підрозділом, де я служу. Вони чекають, щоб я з ними посвятив паску. На моїй парафії мене підміняє інший священик. З пасками проблем немає – достатньо комусь попросити: треба мільйон пасок. Через кілька годин буде мільйон пасок. Потім хлопці їдять ті паски, об'їдаються.