Борис Філатов: Коли полетіли перші ракети, у тих, хто сумував за СРСР, одразу зникли ілюзії
Про те, як Дніпро пережив зиму, наслідки обстрілів, настрої дніпрян, відносини з Офісом президента та цілі України у війні – в інтерв'ю РБК-Україна розповів мер Дніпра Борис Філатов.
Із самого початку російської агресії у 2014 році Дніпро було, по суті, головним опорним пунктом України під час війни на Донбасі. За повномасштабного вторгнення РФ ця роль міста стала ще більш актуальною – з 24 лютого 2022-го там зареєструвалися 150 тисяч внутрішніх переселенців зі східної України.
Борис Філатов керує Дніпром з 2015 року, при цьому у нього нерідко виникали конфлікти з центральною владою, і за часів Петра Порошенка, і вже за Володимира Зеленського. Особливо гостро Філатов критикує українські силові структури – за його словами, вони фактично займаються шантажем місцевого самоврядування по всій Україні, фабрикуючи безліч кримінальних справ.
Втім, у розмові з РБК-Україна Філатов висловлює "стриманий оптимізм" після того, як в Офісі президента змінився головний відповідальний за регіональну політику, місце Кирила Тимошенка зайняв Олексій Кулеба. З ним, на відміну попередника, у Філатова та його колег почалася комунікація. Загалом міський голова Дніпра зараз закликає всіх об'єднатися навколо президента у протистоянні російській агресії – "а розбиратимемося вже після війни".
– Як Дніпро пережив зиму і що у місті зараз зі світлом, водою, опаленням?
– Я одним із перших у країні говорив, що війна – це надовго, тому ми почали готуватися заздалегідь, законтрактували генератори великої потужності, декому потім їх і позичали.
Ми були підготовлені, але, звісно, на генераторах неможливо утримати всю систему, навіть із точки зору фізики. Природно, коли 23 листопада все трапилося (один із найпотужніших обстрілів української енергосистеми – ред.), я побоювався, щоб не повторилася ситуація, як свого часу в Алчевську (у лютому 2006 року в Алчевську повністю замерзла система опалення, – ред.).
Але з божою допомогою і завдяки ППО ми пройшли всі ці сценарії. Щоразу, після кожного обстрілу, ми розуміли наші вузькі місця, де ми можемо щось прикрутити, перекинутися на резервні лінії, підстрахуватися генераторами. Усі навчалися, зокрема й "Укренерго", треба зазначити, що фахівці "Укренерго" та ДТЕКу молодці, вони реальні титани. Тож пройшли зиму нормально, з урахуванням того, що ми були підготовлені.
Зараз у місті все гаразд, немає відключень, але все залежить від загальної енергосистеми України, все ж взаємопов'язане. І навіть якщо у нас немає влучань, але є в інших місцях, то ми можемо переходити до графіків стабілізаційних чи аварійних.
– До великої війни у Дніпрі жив мільйон людей. Скільки живе зараз з урахуванням того, що на початку багато хто виїхав, багато хто повернувся, плюс у вас напевно багато переселенців?
– Проблема в тому, що підрахувати точно неможливо, лише за непрямими ознаками. Ми рахуємо по вокзалу, по реєстрації, по даних мобільних операторів.
Якщо ми говоримо про реєстрацію ВПО, то Дніпропетровська область на першому місці в країні. У Дніпрі 150 тисяч приїхали після 24 лютого, а якщо рахувати ВПО з 2014 року, то всього – 187 тисяч, перше місце в країні, більше, ніж навіть у Львові. Для розуміння: ходить евакуаційний поїзд із Покровська на Львів, дві третини людей виходять на нашому вокзалі та залишаються у Дніпрі. До нас їдуть із Донбасу та Харкова.
Але люди реєструються, і більше ми їх не бачимо. За медичними деклараціями ми рахуємо, хто скільки звернувся до лабораторії за первинним медобслуговуванням, рахуємо по тих, хто дітей влаштував до шкіл, звертався за допомогою та виплатами. Напевно, не завадило б у масштабі всієї країни провести другу реєстрацію. Наскільки я знаю, Ірина Верещук мала намір цим зайнятися, але потім від цієї ідеї відмовилися, бо є політичний момент.
Коли у Києві були серйозні блекаути, до нас навіть кияни приїжджали, тимчасові ВПО, які до настання тепла зупинялися у Дніпрі. Дуже багато історій, коли люди реєструються, а потім їдуть, наприклад, до Полтави, бо там життя дешевше.
Що стосується початкового відтоку людей, то, звичайно, багато хто повернувся, але тут взагалі ніякої реєстрації немає. Можемо рахувати поїзди, тих, хто централізовано їхав автобусами, але в основному люди їхали приватним транспортом.
– Що з розміщенням ВПО? Люди самі собі шукають житло чи є гуртожитки, модульні містечка?
– Є і гуртожитки, і модульні містечка, і шелтерів багато, але зрозуміло, що 150-180 тисяч людей розмістити апріорі неможливо. Часто люди об'єднуються по кілька сімей і винаймають квартиру на всіх. За статевовіковим принципом це переважно жінки, діти та люди похилого віку, чоловіки не реєструються, бо бояться потрапити на облік у військкомат.
– Зараз "общаги" та модульні містечка повністю заповнені, чи плануєте ви ще щось будувати?
– Будувати ми нічого не будемо, зараз капітальне будівництво заборонено постановою Кабміну №590, а якщо ми щось будуватимемо, ми нічого не встигнемо, це все треба робити на сьогодні. Люди розміщуються там, де виходить. Це проблема всієї країни і вирішувати її треба в масштабах усієї країни, саме Дніпро її вирішити не може.
– Що з мешканцями будинку на Перемоги, де після січневого обстрілу зруйновано два під'їзди? Тоді ви говорили, що за два тижні люди почнуть отримувати компенсації.
– Ми пішли за такою логікою. Перше, щось побудувати – на це потрібен час, це мінімум півтора роки. Друге – закони урбаністики стверджують, що людей, об'єднаних загальною соціальною стратою, національністю, спільною подією, разом селити не можна. Наприклад, військові містечка. Чи національні селища – це фактично гетто.
Навіть якби у нас був вільний будинок, поселити туди людей, у яких загинули сім'я, родичі – там би щодня були поминки… Звичайно, цих людей для соціалізації треба розселяти в різні місця.
Третя причина – з урахуванням загальної антикорупційної вакханалії в країні ми навмисно не пішли шляхом придбання житла на вторинному ринку. Бо якби ми купили в якогось забудовника, нам би сказали: чому ви купили у цього забудовника, а не в іншого. Прийшов би дядько міліціонер із "закарпатського котла": чому купили за такою ціною за квадрат, а не за такою…
Тому ми вирішили піти шляхом монетизації виплат. З міськбюджету вже виплачено по мільйону гривень кожній родині, яка втратила житло, плюс нам допомагає обласна адміністрація, додали мільйон гривень, плюс Монобанк та благодійний фонд Kiddo теж зібрали близько 103 або 107 мільйонів і теж додають людям. Тобто в середньому людина отримує від 2 до 3 мільйонів гривень, за які вона може або придбати собі житло чи виїхати в інше місто і там собі купити. Тобто ми даємо варіабельність. Ми вже виплатили більшу частину цих грошей.
Щодо будинку на Перемоги, ми повністю демонтуємо два під'їзди, на їхньому місці буде меморіальний сквер. По решті під'їздів ми закінчили обстеження – будинок не потребує подальшого розбирання, тому треба робити проект зміцнення та розселяти людей у незруйнованих секціях.
– А скільки всього у Дніпрі за час повномасштабної війни постраждало та зруйновано будинків?
– Знову ж таки, як рахувати. У нас був черговий приліт у районі ПМЗ, там є будинки, де скло розлітається вже втретє. По колишньому Троїцькому ринку були удари, ми двічі міняли вікна. Росіяни із завидною завзятістю стріляють по одних і тих же локаціях.
Якщо говорити про масштабні руйнування, то це єдиний будинок на Перемоги. Плюс було зруйновано велику кількість різних об'єктів інфраструктури: станція СТО, автозаправка, заводські цехи та близько півтора десятка приватних будинків. Цим людям ми теж виплачуємо по два мільйони.
– У дніпровській міськраді фракція ОПЗЖ саморозпустилася, на її основі було створено депутатську групу. Як із ними йде співпраця, вони загалом виконують свої депутатські обов'язки?
– Давайте говорити відверто: коли ми говоримо про партійні прапори у місцевих радах, то, як правило, це не більше, ніж парасолькові організації. У різних каденціях вони були під різними прапорами, сьогодні у "Нашому краї", потім у ОПЗЖ, до цього у БПП тощо. Вони перереєструвалися у групу "За Україну! За Дніпро!" і сидять собі просто голосують. Жодних із ними проблем, пов'язаних із голосуваннями та відвідуванням сесії не виникає. Політичні вимоги вони не висували ні до, ні після.
– Як часто у Дніпрі виявляють колаборантів та агентів ворога?
– Це швидше питання до правоохоронних органів, але, судячи з медіа, за інформацією СБУ, періодично ловлять. Як вони примудряються це робити, мені невідомо, тому що колаборанти спілкуються через закриті месенджери, їх дуже важко ідентифікувати.
Але у наших виходить. Здебільшого, звісно, потенційні колаборанти або в результаті оперативної роботи "паляться", або сидять у соцмережах і всілякі дурниці пишуть.
Остання була гучна історія, коли жінка працювала на Південному машинобудівному заводі і наводила навіть на своє підприємство. Я не можу сказати, що масово, але з періодичністю раз на два тижні когось обов'язково виявляють.
– У проукраїнській позиції дніпрян сумнівів не було з 2014 року. За цей рік з гаком ви бачите ще більший підйом проукраїнських настроїв?
– Мене щоразу запитують, що ось Дніпро – російськомовне місто, отже, мають бути проросійські настрої… У нас тут ніколи проросійських особливих настроїв не було, у Дніпрі вони були прорадянськими, серед людей старшого покоління, які ностальгують за великою промисловістю, за соцгарантіями. А коли полетіли сюди перші ракети, то навіть у тих, хто сумував за СРСР, одразу будь-які ілюзії було втрачено.
Мені важко говорити, який відсоток потенційних колаборантів. Після того, як тебе починають бомбити раз на десять днів, будь-які ілюзії зникають. У кожному народі є відсоток колаборантів, згадаємо республіку Віші у Франції. Головне, щоб він не мав критичного впливу на суспільні настрої та соціальні процеси.
– Ви послідовно критикуєте центральну владу за її політику щодо місцевого самоврядування. Останнім часом ви бачите зміни в якийсь бік, зокрема після того, як відповідальним за регіональну політику в ОП замість Кирила Тимошенка став Олексій Кулеба?
– Ми дуже великі сподівання покладаємо на те, що Олексій Кулеба надасть новий імпульс, і зі стриманим оптимізмом можемо сказати, що такий імпульс є. Як мінімум, із ним є спілкування. До Тимошенка неможливо було додзвонитися. А з Кулебою за останні два тижні я розмовляв три чи чотири рази.
Плюс на нещодавньому Конгресі місцевої та регіональної влади було розглянуто питання, які реально цікавлять місцеве самоврядування.
Зараз усі відчувають стриманий оптимізм, що комунікацію буде налагоджено, і вона з приходом Кулеби з'явилася. Чи буде вона надалі йти у правильному напрямку – сподіватимемося і докладатимемо до цього всіх зусиль. Пора об'єднуватися дедалі більше навколо президента щодо протистояння зовнішньому агресору. А розбиратимемося вже після війни.
– Я розділив би цю історію на суб'єктивну та об'єктивну. Потрібно добре знати Влада. Коли ми два роки тому підписували меморандум щодо тарифів, він був єдиним, хто був проти цього меморандуму, зокрема публічно звинувачував мене в тому, що я нібито лобіюю цей меморандум, бо Дніпру обіцяли 2 мільярди гривень із центрального бюджету.
Я так розумію, там був якийсь особистісний конфлікт з Офісом, з Чаусом (голова Чернігівської ОВА В'ячеслав Чаус, – ред.) , я не знаю, не хочу в це лізти.
Інша історія – те, як це зробили. Як колишній адвокат, я уважно читав рішення суду щодо Атрошенка – це чисте правове свавілля. Суд вийшов за рамки не те що будь-яких норм матеріального та процесуального права, а за рамки здорового глузду. Судді за ухвалення такого рішення мають сидіти у в'язниці. Не хотілося б, щоб такі схеми почали мультиплікуватися, це підриває ідею як місцевого самоврядування, а й правопорядку як такого в країні.
Сподіватимемося, що історія з Атрошенком має суб'єктивний характер, причини мені важко пояснити, я в них не лізу, але виконано це було потворно.
– Задовго до повномасштабного вторгнення ви говорили про те, що правоохоронна система веде війну із місцевим самоврядуванням, на прикладі Дніпра та інших міст. Під час повномасштабної війни пресинг продовжується?
– Спочатку, коли розпочалися бойові дії, березень, квітень, навіть травень – усіх правоохоронців здуло вітром, вони почали захищати "закарпатський котел".
Після цього вони почали проявлятися і ставити абсолютно безглузді питання. Умовно, чому ви на будівництво бліндажу поклали десять колод, а не вісім, чому комунальна техніка працювала на будівництві окопів тощо. Я наголошую: це не щодо дніпровської мерії, така ситуація скрізь. Вони ходять і намагаються щось знайти. Ходять в основному на підприємства критичної інфраструктури.
Прилітає ракета, а в цей час у мене директор водоканалу та директор міськсвітла чи на судах, чи на допитах у правоохоронців. І така ситуація по всій країні.
Я маю цьому пояснення. З огляду на те, що мене вважають агентом НАБУ, до мене немає жодних непристойних пропозицій. Це не політична воля, не команда, а скорочення кормової бази, і громадяни у різних погонах починають шукати, яким чином підгодуватись. А підгодуватись можна лише з якихось бюджетних історій. Іноді це виглядає відвертим, неприкритим шантажем. Їм треба якимось чином виправдовувати своє існування: що вони роблять якусь роботу, бо їх запитують, за що вони одержують зарплату.
– Ви бачите, що загалом справа вже йде до перемоги України у війні?
– Я не люблю давати прогнози, тому що на відміну від вищого військово-політичного керівництва не маю всієї повноти інформації. Будь-яка війна та будь-які прогнози – справа невдячна, війна завжди нелінійна, у ній є маса факторів, які не можна врахувати та спрогнозувати. Але, як і всі українці, я вірю в нашу перемогу і роблю все можливе на своєму робочому місці, щоб її наблизити.
– Чи можна говорити, що українське суспільство у зв'язку з повномасштабною війною пройшло певні точки неповернення, якісно змінилося і багато питань, на кшталт суперечок про мову, церкву, історію, вже не актуальні, Україна вже перегорнула цю сторінку?
- І так, і ні. Нещодавно розійшлася стаття Валерія Пекаря "Виграти війну, програти світ: інерційний сценарій". Я не можу сказати, що я повністю згоден із цією статтею, але я маю побоювання, щоб цей сценарій не відбувся. Для цього треба всім робити зусилля, і керівникам держави на найвищому та регіональному рівні, щоб цей сценарій не спрацював.
Це справді може бути серйозна проблема. Те, що політичний ландшафт повністю обнулився, деякі проблеми, які здавалися нам першочерговими, виявилися другорядними – це справді так. Але як розвиватимуться події, я не можу прогнозувати, залежить від того, як кожен політичний актор поводитиметься.
– А щодо самого суспільства? Після 2014 року було багато розмов, що після пережитого стресу, агресії Росії все зміниться, "ми подорослішали" і т.д. Тоді цього не сталося. А зараз випробування ще складніше.
– Це риторичне питання. Хтось подорослішав, хтось залишився на такому ж рівні і продовжує вірити в рожеві історії, які розповідає, наприклад, шановний мною Олексій Арестович по телевізору. Це залежить від конкретної людини.
Дуже важливо для майбутнього країни, щоб зростала проактивна та відповідальна частина суспільства. Зрозуміло, що все суспільство змінитися не може. Але відсоток тих, хто прагне змін, готові до них, людей дієвих, які мають ідеали, має не зменшуватися, а збільшуватися. У будь-якому разі, політичні та соціальні процеси рухаються проактивною частиною суспільства. Не може все суспільство змінити свої погляди.
– На вашу думку, Україна може піти на будь-які компроміси, окрім максимального завдання – відновлення повної територіальної цілісності, покарання винних в агресії тощо?
– Я теж дотримуюсь максималістських цілей. Заморожений конфлікт повернеться до наших дітей. Існує інша проблема: наскільки наші максималістські цілі збігаються з цілями наших партнерів і наскільки вони готові підтримувати ці цілі своїми можливостями.
У нас усіх у суспільстві настрій максималістський, від президента до простого солдата. Але ми зараз безпосередньо залежимо від західної військової та фінансової допомоги. Як то кажуть, проси більше – отримаєш більше.