"Я згодився там, де народився": EL Кравчук про Кіркорова, буремні 90-ті і невиліковну хворобу

Головне з інтерв'ю:

• Андрій згадав свій перший виступ у Львові, де в залі сидів "чистий кримінал", а він виходив на сцену в епатажному комбінезоні "Квіти в крові".
• Як Кузьма вчив артиста тікати від політичних контрактів і чому Ель Кравчук ніколи не агітував за гроші.
• Співак вперше детально розповів про свою дислексію, труднощі з текстами пісень та те, як хвороба впливає на його життя сьогодні.
• Про що насправді розмовляють без масок два символи епохи - Кравчук і Данилко.
• Артист підтвердив намір всиновити дитину та розповів, як прийшов до цього складного, але свідомого рішення.

Ви знаєте його як першого секс-символа країни та головного неоромантика української естради. Але за епатажним псевдонімом EL Кравчук стоїть Андрій Остапенко - людина з чотирма вищими освітами, яка шукає відповіді у філософських трактатах, а не в таблоїдах.

Його історія - це не про ностальгію за "золотими часами", а про неймовірну здатність змінюватися, залишаючись вірним собі. Поки інші шукали кращої долі в Москві, він продовжував будувати український шоубізнес.

В інтерв'ю артист відверто розмірковує про "байрактарщину", репутацію колег, які виїхали з країни, та про те, як це - бути легендою вже понадл 30 років.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про початок кар'єри в буремних 90-х

– Ти, як і багато легенд нашого шоубізнесу, будував і продовжуєш будувати свою кар'єру в турбулентних часах. Як це було будувати музичну кар'єру в такому епатажному образі, коли на вулицях рекет, бандитизм і інші страшні речі?

– Уявіть собі картинку. Перший нічний клуб у Львові, дуже специфічна доросла публіка. Я тільки після "Червоної Рути" виступаю в такому шкіряному комбінезоні, дуже сміливий.

Зі мною був Семен Горов. І ми сидимо в гримерці й думаємо: "Що буде у фіналі сьогодні?" І знаєш, коли люди шоковані, вони стають дуже спокійними. Вони не намагаються мені заважати. Вони просто бояться.

І так було завжди в Києві, у Львові, у Рівному, у Луцьку, в Одесі.

Я співав завжди наживо. Завжди пісні були змістовними. Пісні, які саме в той час відгукувались, мабуть, для них. І вони це поважали.

Я відчував, що я їм подобаюся. Уявіть собі: до твоїх ніг, наприклад, шуба летить. І ти розумієш, що неможливо брати такі подарунки. Мене навчили, як віддати - потрібно дзвонити дружині. Тому що подарунок - це борг. І ти будеш щось винен за це. Я завжди цінував свободу і цінував можливість робити те, що хотів і те, що вважав головним у своєму житті.

– Ти сказав, що зараз ви з командою ретельно дивитесь, для кого виступати. Кому ви найчастіше відмовляєте?

– Головне - це статус людини й ставлення до України, до того, що відбувається. Статус людини має значення.

– А як відмовляти статусним людям?

– Грошами. Завищити гонорар просто в 10 разів.

– А тебе колись намагалися завербувати для своїх політичних чи інших цілей? Як раніше у 2000-х політична реклама була популярна. Часто там були Потап і Настя, Наталія Могилевська, Скрябін.

– Андрій взагалі допоміг мені з цим всім розібратися і не заплямувати репутацію. Андрій раніше за мене робив якісь кроки. Коли він ризикував, я стояв в стороні й чекав. І був такий момент під час виборів, коли я розумів, що не хочу співати за цю людину взагалі.

А він (Скрябін - ред.) вже має контракт і знає всю внутрішню цю кухню цих контрактів, взаємовідносин. У нас концерт. Я співаю після Скрябіна. Він перед концертом до мене підходить і каже: "Після концерту в правій кулісі на тебе будуть чекати люди, які захочуть підписати щось з тобою. Ти краще, щоб не ризикувати, в ліву кулісу йди. Сідай в машину і від'їжджай".

Я так і зробив. Вони мене чекали праворуч, а я пішов ліворуч. Вони не зрозуміли, чому, бо гримерка була праворуч. А я ліворуч, у машину й додому. Це Андрій допоміг мені. Коли я так зробив один раз, вони зрозуміли, що я не буду адекватним в цих ситуаціях.

Читайте також: "Я живу серцем". Лілія Ребрик про втрату роботи, новий дім і виховання трьох дітей

Про дружбу в шоубізнесі та Андрія Данилка

– А ти віриш у справжню дружбу в шоубізнес?

– Так. У мене небагато таких друзів, але це постійно. Наприклад, Андрій Данилко - це постійно.

– Про що ви говорите на кухні, телефоном, коли ви один для одного просто люди, а не зірки великого масштабу?

– Про все, що завгодно. Про кіно, близьких, про мою маму, він дуже за неї хвилюється. Побутові якісь питання, не більше. Інколи ми йдемо в якусь філософію, але це буває рідко. З Данилком небезпечно філософствувати (сміється).

Інколи ми репетируємо. Вчора ми міркували про те, як можна зробити, наприклад, стадіонний концерт, є така ідея. Розмовляємо про все, що завгодно, творчі ідеї. І жорстка критика поведінки чи висловів є. Ми не конфліктуємо, не обманюємо одне одного нечесні. Є довіра, повага.

Ми знаємо один про одного все, що можливо знати, про свої сім'ї, про своїх близьких, про погляди, про здоров'я. Це обов'язково потрібно підтримувати. Ви думаєте, що артисти хочуть багато людей поруч?

– Я думаю, це втомлює і навпаки хочеться менше, щоб це були свої.

– Звісно. І хочеться не тільки менше, а і якісніше.

– З повномасштабною війною, напевно, ще з 14 року ти втратив кількох друзів ідеологічно. Чи намагалися ви якось сконтактуватися, з ними зв'язатися?

– Я не зв'язувався ні з ким. Я не намагався робити в Росії кар'єру жодного разу. Мене запрошували, були люди, хто був зацікавлений у цьому. Філіп Кіркоров, який потім працював з Лорак, колись почав цю розмову зі мною.

Я дуже щасливий, що не зробив цих кроків. Я якось відчував інтуїтивно, що згодився там, де народився, а не просто шукаючи якісь гарні шляхи чи багато грошей. Гроші взагалі для мене були другорядними в житті. На першому місці творчість, люди, характер, особистість, розвиток, а потім вже гроші. Так завжди було.

Співак EL Кравчук в інтерв'ю РБК-Україна про пропозиції виступати в Росії (інфографіка: РБК-Україна)

– На початку кар'єри ти був один із небагатьох, хто почав співати українською і продовжував це робити. Чому, коли навколо було стільки російської естради? Чим ти керувався?

– Ви не повірите, це вплив. На мене, на Іру Білик. Ми навчалися в музичній академії Глієра в Ліни Володимирівни Прохорової. Українська мова - це її, це вона сказала мені: "Давай "Наречену" Поклада заспіваємо".

Тоді ми домовилися: якщо ми робимо дійсно українську музику, давайте ми всі будемо співати. Це була розмова, не просто інтуїтивне рішення. Перший мій крок українською мовою, і всі основні кроки українською мовою, хоча, скажу чесно, що вплив співати російською був.

Взагалі завжди, коли були кастинги, де пропонували роль в мюзиклі, я брав участь разом з Басковим чи Кіркоровим, яких знали й в Україні, і в Росії. Мене просто ставили як варіант, але знали, що виберуть їх, тому що їх знають і тут, і там. Все це гроші.

– А як це за відчуттями: подаватися на ролі, кастинги, вже відчуваючи себе запасним варіантом?

– Я не хотів в це вірити на той момент. Я ж артист, емоційна людина. Я думав, може, пощастить, а може щось іншим чином буде. Всі ці розуміння приходять після, на жаль. Тоді в мене не було директора, який є зараз. Якщо був би, можливо, він так зробив би, що я взагалі туди не приходив би.

– У мене є відчуття, що сьогодні молодим артистам важче, аніж було вам. Зараз таке велике різноманіття контенту і він добирається кожному споживачу відповідно до рекомендацій. У вашому випадку було простіше, бо все-таки не було такого такої великої кількості інформації та контенту.

– Можливо так. Але зараз зовсім немає майданчиків, де ці артисти можуть заспівати. Тільки цифрові платформи. А якщо ти хочеш справді почути, побачити людину, де це зробити?

Коли я починав співати, можливостей було дуже багато. Величезна кількість фестивалів, які знімали для телебачення. У мене ніколи не було якихось божевільних грошей для кар'єри, як вкладають в шоубізнес. Дуже проста родина, інтелігентна мама лікарка, тато - військовий. Але ж якщо пісня гарна!

Зараз час зовсім інший. Швидкість дуже важлива. Відчуття часу, моди, потреби дуже миттєве. Тому всі поспішають. Але в той час майданчиків для реалізації артиста було більше, хоча свободи зовсім не було. Зараз свобода. Зараз я не залежу від радіо чи телебачення, коли хочу розмістити свою нову пісню. Я її просто пропоную людям в інтернеті, на цифрових майданчиках.

– Як думаєш, війна - це та тема, про яку потрібно співати?

– Я взагалі не дуже люблю, коли ти спекулюєш на чомусь що відбувається. Біль для спекуляції - взагалі не дуже приємна річ. Є багато пісень про війну, які просто мене дратують, які мені не подобаються. Я щось чую, але це не відверто, не від серця, не по-справжньому.

Але є пісні, які дуже чітко в серці про війну. Я хочу гарний приклад навести - моя пісня "Війна". Вона була написана не про нашу війну. Вона від серця була написана як співчуття іншої країни, якій було дуже складно. Це була Югославія в той момент. Відчуття, що ти можеш сам це колись пережити не уявлялося просто. Вона дуже відверто, щиро написана від душі.

– Тема війни переслідує тебе ще з дитинства, оскільки батько військовий і ви переїжджали, так, з країни в країну. Якщо не помиляюся, ти мешкав у Сирії певний час.

– У місті Алеппо. Арабською мовою це називається Халеп. Дуже красиве старовинне місце. Дитинство там, звісно, було дуже щасливим для мене. Тому що поруч були батьки. Багато часу разом. Що ще дитині потрібно?

Я не зважав на те, що там стріляють, якісь вибухи. Це було цілком нормально. Я ходив до школи в посольстві й дуже цінував, що в класі нас п'ятеро. Я дуже любив англійську мову. Саме в Сирії я познайомився з людиною, яка навчила мене азів англійської мови й смаку життя. відрядженні.

Цей вплив екстремальної ситуації, але захист батьків дуже заспокоює дитину. Зараз іншим чином я сприймаю. Батька вже нема, є тільки мати. І я для неї просто все. Я повинен її захистити, зробити так, щоб їй було тепло.

Я пригадую батька, якого, на жаль, немає зараз. Мені цікаво, як він зараз був би. Точно знаю, що він би допомагав мені, мамі.

Співак EL Кравчук в інтерв'ю РБК-Україна про втрату батька (інфографіка: РБК-Україна)

Читайте також: "Приємно, коли порівнюють з Цимбалюком": Павло Текучев про заробітки в кіно, батьківство та втрату мами

Про фанаток, всиновлення та дитячу хворобу

– Знаю, що ти не дуже любиш, коли тобі приписують статус секс-символа, але в 90-х ти справді ним був. Погоджуєшся?

– Погоджуюсь. Це класно. Але коли ти робиш це від серця, щиро, без розрахунку. Коли, наприклад, я вирішив зніматися оголеним на обкладинку альбому "Нічий", це була моя ідея. Нічий не може бути в одязі. Він нічий.

Я пам'ятаю Одесу, був "Слов'янський базар". Тоді був проєкт, коли ми за допомогою жеребкування вибирали фанатів і їхали до них у гості. Ми заходимо, все нормально, квартира. І тут - моя фотографія з якогось журналу саме в період альбому "Нічий". Фото наклеєне на великий шматок картону й лежить під ковдрою.

Я був здивований. Зараз інший час. Я не знаю, чи є зараз такі фанати, які так роблять. Я знаю багатьох своїх фанатів в обличчя й зараз інколи їх зустрічаю.

У Харкові зустрів дівчинку в першому ряду на концерті. Я її пам'ятаю дитиною. Її батько тоді був професором в університеті імені Каразіна, мовознавець. Вона продавала книжки, щоб купити квіти й м'які іграшки для мене. Потім батько з фанатами прийшов на якийсь концерт і я попросив її іншим чином це робити.

Зустрічав у Львові дівчинку, яка взагалі не пропускала років п'ять-шість жодного концерту в жодному місті. Просто їздила. І зараз вона заміжня за військовим, так приємно. Вони всі подорослішали разом зі мною. Люди були більш наївними, більш розкутими. Вони нічого не боялися. Повна свобода дії, свобода втілення і свобода ставлення до артиста у всіх проявах.

– Що для тебе означає успіх? Як ти його вимірюєш сам для себе?

– Зараз це цифри, звісно. Раніше квитки на концерти. Перегляди ми маємо на увазі світ. Не тільки Україну, де ми можемо квитками вимірювати. Інтернет дає нам інтернаціональний вплив.

Мій цифровий менеджер каже, що нас слухають в Америці, Бразилії, Новій Зеландії, Австралії, є Англія, є Німеччина. Ми бачимо відгуки, і це дуже приємно. Я вважаю, зараз саме це є мірилом вдачі, слави, любові людей.

І, звісно, квитки на концерти, тому що хочеться бачити повні зали і я ціную людей, які ходять на концерти. Я сам дуже люблю цю естетику. Я люблю бачити, що інші артисти роблять.

– У 90-х ти точно був номер один або принаймні один із топів. Зараз, якщо ти погоджуєшся, ця популярність дещо менша. Ти загалом порівнюєш тодішній успіх і сьогоднішній?

– Я ніколи не оглядаюся на те, що було в минулому. Не дуже хочеться трясти старими медалями. Тому ми з командою завжди в пошуку зробити такий матеріал, таку пісню і так це зробити, щоб воно дійсно було на тому ж рівні популярності, на якому було. І зараз вже є такі результати.

Співак EL Кравчук в інтерв'ю РБК-Україна про свою популярність у 90-х і зараз (інфографіка: РБК-Україна)

– Знаєш, чим ти для мене відрізняєшся від більшості наших сьогоднішніх артистів? Ти ніколи не будував свою популярність на чомусь особистому. Це лише творчість. А от сьогодні багато хто навпаки будує впізнаваність на скандалах в особистому. Як ти до цього ставишся?

– Не цікавлюсь цим. Це все ж таки творчість, а не спекуляція на особистому. Хоча я розумію, що, наприклад, якби зараз одружився зі Златою Огневич, це було б просто супер. Ми всі тури їздили б, вона співала б, я співав би.

Але в чому буде правда? Люди прийдуть на ситуацію, а не на творчість. Цим вчинком можна зіпсувати всю історію, яка була напередодні. Хоча, наприклад, весілля - це просто комерційно дуже вигідно. Я розумію, що це дуже працює в піарі. Але я хочу, щоб працювали пісні. Це цікавіше.

– А з ким пропонували весілля?

– Не хочу казати. Це не етично.

– Ти раніше розповідав, що хотів би мати сім'ю і дітей. І згадував, зокрема, всиновлення як один із варіантів розвитку подій. Як зараз?

– Думаю про це зараз теж. Розглядаю, але вважаю, що буду думати про це докладніше після того, як війна закінчиться. Я буду корисний у той момент багатьом дітям. Просто як допомога, як вплив, як можливість гуманітарної роботи.

– А яким ти бачиш себе батьком?

– Другом. Як мій був зі мною, просто другом, який ні в чому тебе не обмежує. А якщо обмежує, то відпускає. Це дуже важливо, тому що батьки не дуже часто відпускають дітей.

– Це тебе відпустили чи ти пішов?

– Величезне дякую за те, що відпустили. Я зрозумів, що не зможу експериментувати, не зможу розвиватися. Я буду завжди в цих комплексах питань від батька. Тому я вдячний родині, що вона в такий дуже потрібний момент спокійно відпустила мене й підтримувала. Не просто відпустила, а відпустила з підтримкою.

– У тебе три вищих освіти. Зараз ти здобуваєш четверту на факультеті філософії. Навіщо?

– Коли почалася повномасштабна війна, у мене з'явився час. Роботи було небагато. І я побачив, що можу вступити онлайн. Я склав іспити, англійську краще за всіх. І зараз мені цікаво працювати над тими питаннями, над якими я працюю в університеті.

Я хотів би розвивати інклюзивність в Україні. Мої ідеї пов'язані з дітьми, які потребують особливої уваги у творчості. Як можна зробити, наприклад, виставу з такими дітьми? Як допомогти їм нічого не боятися, позбавитись комплексів? Як бути вільнішою людиною? Це технологія, яку я досліджую, і багато педагогів у всьому світі досліджують можливості допомогти особливим людям.

– Ти раніше розповідав про те, що в тебе була дислексія. Розкажи, як ти її відчуваєш і як живеш із нею.

– Так. Вона на все життя, вона не проходить. Вперше я відчув її в школі, коли вчився читати? Я просто вигадував інше. Наприклад, я бачив текст і міг перекрутити слово, змінюючи зміст. Ти бачиш зовсім інше.

У третьому класі я зрозумів, що спочатку мені потрібно прочитати текст самостійно, а тоді вголос. Якщо так не зробити, буду робити помилки.

І зараз в мене таке буває, коли я інший склад переставляю місцями чи закінчення якихось слів вигадую як мені хочеться. Те саме було і в музиці. Мені дають ноти. Я граю першу фразу на фортепіано, а потім граю, що хочу.

Дислексія нічого поганого мені не зробила. Можливо, в першому-другому класі були комплекси читання. Але потім я ці комплекси швидко переборов і зрозумів, як мені самому це вирішувати.

А що таке дислексія, я зрозумів у 25 років. Я прочитав про це, зрозумів, що дійсно таке буває, і таких людей дуже багато. Ніякому в цьому нема чогось негативного там чи яких комплексів. Вона взагалі притаманна багатьом творчим людям, багатьом фантазерам, як я.