"Розквітає серед руїн". Акторка Грєшнова про рідний Харків, скандали та заробітки під час війни

Головне з інтерв'ю:

– Ми пройшли крізь 4-ті роковини з початку повномасштабного вторгнення. Що зараз відчуваєте, згадуючи 24 лютого?

– За ці чотири роки ми змінилися неймовірно. Кожен із нас прожив ніби окреме життя - з новим досвідом, новою глибиною і зовсім іншою свідомістю. Коли я згадую 24 лютого, то пам’ятаю той стан розгубленості й нерозуміння.

Тоді, на початку повномасштабного вторгнення, ми не могли до кінця усвідомити всю серйозність ситуації - не могли повірити, що нас не почують, з нами не говоритимуть мовою людяності.

Ми вперше зіштовхнулися з повномасштабною війною і просто не знали, як діяти. Але ми були щирими. І дуже важливо не картати себе за ті перші реакції - за спроби достукатися, пояснити, звернутися. Ми поводилися як люди. На жаль, по той бік не завжди вміють так само.

Тому абсолютно нормально, що вперше в житті, почувши ракети й вибухи, ми реагували саме так - емоційно, з вірою, що це можна зупинити словами. Сьогодні ж ми вже інші. Ми значно тверезіше розуміємо реальність і усвідомлюємо, що багато тих звернень були марними. Але вони були чесними. А чесність - це те, що й досі відрізняє нас.

Любава Грєшнова про початок великої війни (фото: пресслужба)

– Озираючись назад, чи є щось, що хотіли б змінити в той самий день?

– Якщо чесно, єдине, що хотілося б змінити - щоб усі диктатори, які правлять країнами, просто зникли з цієї землі. Бо тоді не було б стількох війн, страждань і зла.

– Багато хто з зірок та українців шкодує, що звертався до росіян з проханням зупинити війну, або що просили закрити небо над Україною у сподіваннях, що світ миттєво відгукнеться та мобілізується для протистояння російській агресії. А ви?

– Замість того щоб вести переписки з людьми, яких я більше ніколи не побачу і не почую, я краще поїду з волонтерами, передам допомогу, організую або підтримаю збір.

На це також потрібно багато сил - і моральних, і фізичних. Тому я бережу їх для справді важливого: для того, що може допомогти не в словах, а на практиці. Не в спробах довести щось тим, хто не хоче чути, а в можливості підтримати конкретну людину сьогодні. І це те, що я роблю щодня.

– Хтось із колег з минулого, актори з РФ, писав вам за ці роки? Не було бажання відправити декілька слів з побажанням комусь з них?

– Та Бог їм суддя.

– Ви родом з Харкова. Як змінилося місто за ці роки та чим воно вас найбільше вражає?

– Харків дуже сильно постраждав - особливо мій район. Боляче бачити, скільки руйнувань пережило місто. Але водночас мене неймовірно вражають харків’яни.

Уже на початку повномасштабної війни, у 2022 році, на повністю зруйнованій Північній Салтівці, яка зазнала чи не найбільших ударів, люди висаджували клумби, садили квіти. Серед руїн з’являлася зелень - як символ життя, яке неможливо знищити.

Харкову дуже непросто - і через постійні обстріли, і ментально, адже місто фактично поруч із лінією фронту. Але попри все воно розквітає. І до війни Харків, на мій погляд, був неймовірним - чистим, охайним, красивим, цілком конкурентним із багатьма європейськими столицями. Сьогодні він не гірший. Навпаки - вражає своєю силою і гідністю.

Це, мабуть, єдине місто в Україні зараз з ідеально розчищеними дорогами. Про харківських комунальників уже складають легенди - і це абсолютно заслужено. Я пишаюся нашим мером, пишаюся харків’янами. І за кожної можливості їду додому.

Любава Грєшнова про стійкість Харкова (фото: пресслужба)

– Раніше ви розповідали, що ретельно підтримуєте заходи безпеки під час повітряних тривог та навчаєте цьому свого сина. А зараз як, ходите в укриття?

– Звісно, коли я разом із сином - це моя пряма відповідальність. І я завжди веду його в укриття. Якщо ми вдома, то спускаємося. Якщо потрібно, ночуємо на паркінгу. У машині в нас завжди є подушки, ковдри - ми підготовані. Для мене безпека дитини - безумовний пріоритет.

Коли я сама, бувають різні ситуації. Особливо цієї зими було багато вистав у прифронтових містах - Харкові, Запоріжжі, Кривому Розі, Миколаєві. І там не завжди є готелі з укриттями, не завжди є можливість одразу зреагувати. Часто прильоти стаються навіть раніше, ніж оголошують повітряну тривогу. Іноді це відбувається під час переїзду, дорогою, або просто фізично немає можливості миттєво спуститися.

Чесно скажу, інколи трапляється, що я не йду в укриття. І мені це не дуже подобається. Але це вже пов’язано зі специфікою моєї роботи й обставинами, в яких я перебуваю. Водночас я з тих людей, які завжди за те, щоб перестрахуватися. Якщо є можливість - краще спуститися в укриття, ніж ризикувати.

– Відключення світла, опалення - стали непростим випробування цієї зими. Що допомагає вам та вашій родині "не з’їхати з глузду"? Дайте кілька порад українцям.

– Відключення світла й опалення справді стали серйозним випробуванням. Але якщо говорити про те, що допомагає не "з’їхати з глузду", то для мене це, по-перше, спорт. У будь-якій незрозумілій ситуації мене рятує рух. Так склалося, що поруч із моїм домом є спортзал із генератором, і під час відключень там збирається чи не весь наш двір. Люди проводять цей час із максимальною користю - і це дуже підтримує.

Я все життя дію однаково: коли важко, коли хочеться плакати чи кричати - я йду в зал. Спочатку нормалізую гормони, вирівнюю емоційний стан, покращую настрій, а вже потім повертаюся до вирішення проблем.

І це може бути будь-який вид активності - не обов’язково спортзал. Піші прогулянки, пробіжка, просто пройтися й подихати повітрям. Рух - у прямому й переносному сенсі - завжди збирає мене докупи й допомагає впоратися з напругою.

По-друге, я спробувала подивитися на відключення з іншого боку. Це можливість побути з родиною без гаджетів, без постійних відволікань, без побутової метушні. У вечори без світла ми багато спілкувалися, грали в настільні ігри, говорили про мрії або згадували щось тепле з минулого. І це виявився дуже цінний час. Коли я почала сприймати його саме так, мені стало значно легше - і всій нашій родині теж.

Тому моя головна порада - триматися. Це ненормальні умови, і як би ми не намагалися романтизувати їх, це складно. Але важливо знаходити своє внутрішнє світло, навіть у темряві. І пам’ятати, що це тимчасово. Ми вже дочекалися весни - і ще дочекаємося світла в усіх сенсах.

Любова Грєшнова про відключення світла (фото: пресслужба)​​​​​​​

– Колись ви казали, що саме розчарування в людях викликає у вас депресивні стани. Що саме вас ранить і змушує віддалятися від інших?

– Зараз мене вже нічого не ранить так, як раніше. І, дякувати Богу, мені вдалося подолати свої депресивні стани й вийти з цього періоду. Я не віддалилася від людей і не перестала їх любити. Навпаки - я так само щиро люблю й поважаю людей. Просто стала менш довірливою.

У моєму житті було багато ситуацій, коли я стикалася з обманом. І в цьому немає ні драми, ні звинувачень - це просто досвід. Люди різні: хтось щирий, хтось цинічний, хтось здатен на лицемірство. І життя навчило мене бути обережнішою.

Раніше я була дуже відкрита - із майже дитячою довірою. Могла ділитися особистим, безмежно підтримувати, допомагати, вислуховувати, віддавати багато енергії й тепла, нічого не очікуючи натомість. Я була відкритою, як п’ятирічна дитина. Але болючі й гострі ситуації навчили мене більш дорослої позиції в стосунках - і з друзями, і з колегами, і з родичами.

Я не вважаю це чимось поганим. Навпаки - це мій шлях дорослішання. Просто тепер у моїй відкритості є межі. Я не стала менше любити людей, а стала обережнішою.

Якщо говорити про те, що ранить найбільше, - це відсутність емпатії. Оце те, що мені досі складно прийняти. Я дуже емпатична людина, я тонко відчуваю інших, їхній стан, їхній біль. І коли бачу байдужість до чужого горя, втрат, переживань - мені це важко зрозуміти.

– Ви багато років працюєте над підтримкою ментального здоров’я. Назвіть 5 відкриттів з терапії, які дозволили вам покращити своє життя.

– Я точно не назву п’ять відкриттів із терапії, тому що робота з психологом чи психотерапевтом - це дуже інтимний і глибокий процес. Це ті речі, які не хочеться виносити назовні. Та й, чесно кажучи, мені не вистачило б і ста аркушів, щоб усе описати.

Але якщо трохи відійти від самої терапії й назвати речі, які допомагають мені виходити з важких періодів, то ось що я б виділила:

• Рух і спорт. Фізична активність - це база. Тіло дуже сильно пов’язане з психікою, і коли ти рухаєшся, ти буквально "перезапускаєш" себе.
• Звуження кола спілкування. Дуже важливо почистити своє оточення й залишити лише тих людей, які тебе надихають і дають сили. Якщо після зустрічі з людиною ти відчуваєш себе гірше - це сигнал.
• Пошук "свого" спеціаліста. У будь-якій сфері є хороші фахівці і не дуже. Якщо вам трапився не ваш психолог - це не означає, що терапія не працює. Просто потрібно знайти того самого спеціаліста.
• Зміна картинки. Іноді достатньо поїхати на кілька днів в інше місто, в інший район або просто прогулятися до річки біля дому. Коли ти варишся у власному “котлі” проблем, здається, що світ звужується. А він насправді великий, безмежний і дуже цікавий.
• Цікавість і закоханість у життя. Це, мабуть, найголовніше. Коли в собі культивуєш любов до життя в усіх його проявах - вона дає крила і допомагає рухатися вперед навіть у найскладніші часи.

Як Грєшнова радить підтримувати ментальне здоров'я (фото: пресслужба)

– Ви знімаєтеся в кіно, серіалах та граєте у виставах. Що приносить найбільшу насолоду та дохід в сучасних реаліях?

– Кіно і театр - це абсолютно різні світи. Максимально різні, де відмінність має буквально все: енергія, процес, темп, контакт із глядачем. Але при цьому я не уявляю одне без іншого і рівнозначно люблю і кіно, і театр. Це просто два різні всесвіти, і кожен із них по-своєму прекрасний.

Стосовно доходу - чесно скажу, найбільший дохід сьогодні приносить Instagram і рекламні контракти з великими брендами. І мені здається, що так не має бути. Але з урахуванням війни та нинішніх обставин, думаю, що зараз у мене, як і в більшості акторів, ситуація саме така.

– Хто з українських акторів вас найбільше надихає, а хто, можливо, навіть трохи викликає білу заздрість?

– Мені дуже складно когось виділити - одного чи навіть кількох. І, якщо чесно, я вважаю це трохи некоректним. Тому скажу абсолютно щиро: мене надихають усі наші актори.

Люди, які здатні працювати в таких умовах, продовжувати творити, створювати нове й рухати українське кіно та театр уперед, заслуговують на величезну повагу. І не лише актори, а й оператори, освітлювачі, гримери - вся команда, яка стоїть за кадром і за лаштунками. Кожен із них заслуговує на оплески й низький уклін.

Я надихаюся своїми колегами, друзями, людьми поруч - їхньою стійкістю, талантом, працездатністю.

А щодо "заздрості" - мені це почуття взагалі не притаманне. Я не вмію заздрити. Навпаки, я занадто щиро радію за інших, пишаюся ними й розсипаю компліменти. Інакше просто не можу.

Любава Грєшнова про доходи в кіно та театрі (фото: пресслужба)​​​​​​​

– Можна помітити, що ви завжди осторонь від так званих "срачів" та медійних скандалів. Хоча деякі відомі персони не сходять з перших шпальт і, можна так сказати, завжди на хвилі хайпу. Це ваше свідоме рішення уникати конфліктів та чорного піару?

– Чесно кажучи, я навіть ніколи спеціально про це не замислювалася. Але запитання дуже влучне. Мабуть, у мене просто немає ресурсу на "срачі". Для цього теж потрібні сили - щоб тримати удар, вступати в публічні суперечки, коментувати, давати інтерв’ю з цього приводу.

Я цей час завжди оберу витратити інакше - на класну зйомку, на репетицію нової вистави, на роботу. Мені це цікавіше і ближче. Конфлікти заради конфліктів або гучних заголовків мене не приваблюють.

До того ж, у більшості таких історій люди все одно залишаються при своїй думці. Ніхто кардинально не змінює позицію через публічні суперечки. Тому часто єдиний результат - це хайп. Але хайп мене теж не цікавить.

Я переконана, що свою цінність потрібно доводити виключно роботами - фільмами, виставами, проєктами. Саме якість і професійність дозволяють залишатися в професії надовго.

Тому, мабуть, це й є моя позиція. І я рада, що це помітно.

– Якось ви казали, що не вірите в "зефірне кохання". За роки війни багато пар розпалися, а хтось - навпаки лише зміцнив свій союз. А як вам з чоловіком вдається підтримувати стосунки? У чому ваш секрет?

– Я завжди кажу, що щастя любить тишу. І секрети - теж. Тому про особисте я говорю дуже обережно. Але якщо вже відповідати на це запитання, то, мабуть, правильніше говорити не про шлюб, а про довготривале кохання. Бо саме кохання - це основа.

У довгих стосунках є дуже багато складових - від глобально важливих до, здавалося б, дрібниць. Але й ці дрібниці мають значення. Якщо ви хочете зберегти союз, потрібно постійно працювати над ним. І, мабуть, одне з головних правил - говорити. Озвучувати свої почуття, сумніви, переживання. Не накопичувати образи, не замовчувати.

Але найважливіше - залишатися закоханими. Справді. Попри те, що ми разом майже 16 років, я точно знаю: сьогодні я закохана у свого чоловіка не менше, ніж у перший день нашого знайомства. І це, можливо, той маленький секрет, про який часто забувають, читаючи книжки з порадами та лайфхаками.

У коханні найпершим і найголовнішим має залишатися саме кохання. Але воно обов’язково має бути здоровим - коли ви дивитеся в одному напрямку, підтримуєте одне одного і разом рухаєтеся вперед.

– Ви - сувора мама? Яких методів виховання дотримуєтеся з сином - вибудовуєте стосунки через батьківський авторитет чи дружбу?

– Я б не сказала, що я сувора мама - скоріше навпаки. Але водночас я дуже усвідомлено будую стосунки із сином на довірі. Для мене це найголовніше. Я хочу бути тією людиною, до якої він прийде з будь-якою проблемою, з будь-яким запитанням чи переживанням. І я роблю все, щоб між нами була безумовна взаємна довіра.

Зараз він наближається до підліткового віку, і це особливо важливий період. Саме зараз закладається фундамент наших майбутніх стосунків. І, звісно, я безмежно його люблю. Це найцінніше, що є в моєму житті. Усе, що я роблю, - заради того, щоб він був щасливим, впевненим у собі й відчував підтримку.

Чи ми друзі? Так, абсолютно. Я можу сказати, що мій син - один із моїх найближчих і найважливіших друзів. Якщо в мене є вільний вечір, я з більшою радістю проведу його з ним, ніж із будь-ким іншим. І нехай друзі не ображаються - я їх теж дуже люблю. Але син дорослішає, з ним стає дедалі цікавіше, і він справді мій найкрутіший співрозмовник.

Мені здається, я класна мама. І, здається, він притримується тієї ж думки.

– У вас дуже активний та насичений графік зі зйомками та виставами. Водночас ви дотримуєтеся здорового харчування та підтримуєте фізичну активність. Що обов’язково є у вашому раціоні, які вправи та процедури краси допомагають мати неперевершений вигляд у 37 років?

– Насправді справа не стільки в тому, що саме я їм чи які процедури роблю, скільки в дисципліні й регулярності. Маючи великий досвід, можу чесно сказати: я схильна до повноти, тому все життя тримаю вагу під контролем. І для мене головне - не "періодично правильно харчуватися" чи "час від часу займатися спортом", а зробити це постійною частиною життя.

У мене настільки вибудуваний внутрішній графік, що я просто не уявляю свого дня без фізичної активності. Ця звичка вже буквально на клітинному рівні. Звісно, на це пішли роки. І так, бувають зриви - я цього ніколи не приховую. Якщо це період без вихідних, виснаження, я можу з’їсти чіпси чи навіть торт. І вважаю це нормальним, бо організм потрібно слухати. Іноді йому потрібен такий "вечір слабкості".

Щодо раціону - це збалансоване харчування, без крайнощів. Я намагаюся їсти чисту, просту їжу, достатньо білка, овочів, води.

Головна порада - сформувати звичку здорового способу життя назавжди. Не як короткий марафон, а як стиль життя. Для цього потрібна мінімальна, але щоденна дисципліна. І вона будує не лише гарний вигляд, а формує характер, структурує особистість і дуже допомагає в інших сферах життя.

Любава Грєшнова про секрети краси (фото: пресслужба)

– Що думаєте про нові українські фільми та серіали, вони сильно змінилися з 2022 року? Які проєкти, на вашу думку, найбільш вдалі чи професійні?

– Мене дуже вражає те, як зростає і трансформується українське кіно. Після 2022 року воно стало глибшим, сміливішим, чеснішим. З’явилося більше внутрішньої сили, більше самоідентифікації, більше власного голосу. Українські фільми й серіали стали професійнішими, сильнішими драматургічно й візуально.

Мене вразило багато проєктів. Але моїм улюбленим фільмом і досі залишається "Поводир". Хоча він був знятий ще до повномасштабного вторгнення, для мене це дуже глибока й важлива історія.

Якщо продовжувати список, то це, безумовно, "Памфір", "Люксембург, Люксембург", "Будинок "Слово". Нескінчений роман" і ще багато інших робіт. Не хочеться когось виокремлювати, адже кожен фільм по-своєму цінний і важливий.

Але якщо говорити про особистий вибір - "Поводир" для мене залишається особливим.

– Є роль, про яку ви мрієте?

– Мені дуже пощастило, адже в моїй акторській палітрі вже було безліч різних героїнь і характерів. Але на сьогодні мені було б цікаво спробувати щось нове й масштабне. Наприклад, зіграти видатну історичну постать або казкового, міфічного персонажа.

Мене також приваблюють ролі людей із психологічними особливостями чи психічними захворюваннями - відтворити навіжену, божевільну, а, можливо, навіть маніакальну героїню.

Чим ширша можливість розкрити мою акторську палітру, тим цікавіше мені працювати. І я вірю, що попереду мене чекають найцікавіші та найнасиченіші ролі.

– А роль, від якої відмовитеся навіть за великий гонорар?

– За великий гонорар я неодноразово відмовлялася від ролей. І основні причини завжди одні й ті ж - поганий сценарій, непродумана ідеологія або пошлість.

Невиправдана пошлість для мене - це табу. Я не можу працювати там, де присутній дешевий гумор або будь-які прояви вульгарності. Саме це для мене є визначальним при виборі ролі. Врешті-решт, я назвала б це першочерговим критерієм: сценарій і зміст мають бути гідними.